Шукач. Темна вежа I

— Що ж, добре, — сказав чоловік у чорному. — Почнемо. Ти мусиш зрозуміти, що Вежа існувала вічно, і завжди були хлопці, котрі про неї знали й жадали її понад усе, більше ніж багатства й жінок… хлопці, які завжди шукали до неї вхід…

VIII

Їхня розмова затяглася на всю довгу ніч і навіть більше — тільки Богу було відомо, скільки часу вона тривала (чи скільки з усього сказаного було правдою). Але пізніше стрілець зміг пригадати тільки малу її частку… і його навдивовижу практичний розум дійшов висновку, що переважно розмова була неістотною. Чоловік у чорному знову сказав йому, що він має йти на захід, до моря. Шлях туди простий — якихось двадцять миль. А там йому буде подарована сила видобування.

— Але це не зовсім правильно, — сказав чоловік у чорному і викинув недопалок у залишки багаття. — Ніхто тобі не даруватиме ніякої сили, стрільцю. Вона в тобі. Я мушу тобі сказати (частково тому, що ти пожертвував хлопчиком, а частково тому, що такий закон, закон світопорядку). Вода має текти зверху вниз, а ти мусиш знати. Ти видобудеш трьох, наскільки я розумію… але мені це байдуже, і знати я не хочу.

— Трьох, — пробурмотів стрілець, згадавши слова провидиці.

— А вже по тому почнеться найцікавіше! Але це станеться не скоро, і мене вже не буде. Прощавай, стрільцю. Я свою роботу виконав. Ланцюг і досі в тебе в руках. Пильнуй, щоб він не обмотався тобі довкола шиї.

Наче підкорюючись якійсь зовнішній силі, Роланд спитав:

— Ти маєш іще дещо сказати, правда ж?

— Так. — Чоловік у чорному посміхнувся стрільцеві своїми бездонними очима і простягнув руку. — Хай станеться світло!

І сталося світло, і цього разу воно було добре.

IX

Прокинувшись біля холодного багаття, Роланд зрозумів, що постарів на десять років. Чорне волосся на скронях порідішало і посивіло, набувши сумного кольору павутини наприкінці осені. Зморшки на лиці стали глибшими, шкіра — грубішою.

Залишки хмизу, який він назбирав, наче закам'яніли, чоловік у чорному перетворився на вишкірений скелет у зотлілій чорній сутані — ще трохи кісток у цьому місці кісток, ще один череп на цій голгофі.

«Невже це справді ти? — подумав він. — Чомусь я в цьому сумніваюся, Волтере О'Дим… сумніваюся, лже-Мартене».

Він підвівся і озирнувся навкруги. А потім різким рухом руки потягнувся до останків свого співрозмовника, з котрим проговорив усю минулу ніч (якщо це була не омана й останки дійсно належали Волтерові). Ніч, що якимось дивом протривала десять років. Стрілець відламав щелепу од черепа, що шкірився до нього, і недбало засунув її в ліву кишеню джинсів — майже рівноцінна заміна тієї, яку він загубив в підгірному краї.

— Скільки ж разів ти мені збрехав? — спитав він у скелета. Багато — він не сумнівався. Але брехня була тим кращою, що переплелася з правдою.

Вежа. Десь далеко попереду вона чекає на нього — осердя самого Часу, осердя Розміру.

І знову він вирушив на захід, повернувшись спиною до сонця, що сходило, а обличчям — до океану. Він усвідомив, що величезний етап його життя минув безповоротно.

— Я любив тебе, Джейку, — сказав він уголос.

Заціпеніння поволі покинуло його тіло, тож тепер він крокував швидше. І надвечір прийшов на край землі. Він сів на безлюдному березі, що простягався праворуч і ліворуч, куди сягало око. Прибережні хвилі невтомно накочували на пісок, розбиваючись об берег. Захід сонця широким мазком зафарбував воду в колір підробленого золота.

Стрілець сидів, повернувши лице до присмеркового світла. Він мріяв про своє і дивився, як на небі запалюються зорі. Його прагнення до кінцевої мети не ослабло, і серце билося так само гаряче. Волосся, хоч і поріділе та сиве на скронях, розвівалося на вітрі, а батькові револьвери, оздоблені сандаловим деревом, щільно прилягали до стегон. Він був самотній, але не вважав цю самотність чимось гнітючим чи ганебним. На світ опустилася темрява, і світ зрушив з місця. Стрілець чекав, коли настане час видобування, і все мріяв та мріяв про Темну Вежу, до якої він, сурмлячи в ріг, дістанеться одного дня під вечір. І там відбудеться остання, вирішальна битва, розмах якої годі й уявити.