Джейн Ейр

Враз почувся дзвінкий голос:

— Міс Джейн, де ви? Ходіть-но снідати!

То була Бесі, я одразу її пізнала, але навіть не поворухнулась; її легкі кроки почулися на стежці.

— Ох і неслухняна ж дитина! — почала вона. — Чого ви не йдете, коли вас гукають?

Присутність Бесі після думок, що снувалися в моїй голові, була мені приємна, хоч вона, як завжди, сварила мене. Але після мого двобою з місіс Рід та перемоги над нею я не дуже зважала на скороминущу злість моєї няні, і мені захотілось зігрітися в теплі її юного добросердя. Тож я обняла її за шию й сказала:

— Годі, Бесі! Не лайте мене!

Я вперше піддалася такому щирому й сміливому пориву, і це її зворушило.

— Кумедна ви дитина, міс Джейн, — сказала вона, глянувши на мене згори вниз, — дивне відлюдкувате дитя. То вас віддають до школи?

Я кивнула головою.

— І ви не жалкуватимете, що покинули бідну Бесі?

— А що Бесі до мене? Вона завжди на мене гримає.

— Бо ви чудна, залякана, соромлива дитина. Треба бути смілішою.

— Еге ж! Щоб мене кривдили ще більше?

— Дурниці! А що з вами обходяться негаразд — то це так. Моя мати, яка приїжджала до мене в гості минулого тижня, сказала, що не хотіла б, щоб якесь з її дітей опинилось на вашому місці. А зараз ходімо в будинок: у мене є для вас гарна новина.

— Щось мені не віриться, Бесі.

— Що у вас на думці, дитино моя? Ви так сумно дивитесь на мене. Так-от, сьогодні по обіді пані з дівчатами й мастером Джоном їдуть у гості пити чай, а ми поп'ємо чаю вдвох. Я попрошу кухарку спекти для вас пиріжка, а ви мені потім допоможете перебрати ваші речі в шухлядах; адже мені скоро доведеться збирати вас у дорогу. Пані хоче вирядити вас із Ґейтсхеда за день або два. Ви самі виберете для себе які захочете іграшки.

— Бесі, пообіцяйте не сварити мене, поки я ще тут.

— Гаразд, не буду. Тільки ж ви будьте хорошою дівчиною, а мене не бійтесь. І не здригайтеся так при кожному гострому слові — це дуже дратує.

— Ні, більше не боятимусь вас, Бесі, я до вас звикла. Незабаром мені доведеться боятися інших людей.

— Якщо ви боятиметесь, то вас не любитимуть.

— Як і ви, Бесі?

— А то я вас не люблю, міс! Здається, я люблю вас більше, ніж будь-кого в цім домі.

— Однак ви цього не показуєте.

— Ох ви ж мала хитруха! Щось ви заговорили по-новому. Чого це ви сьогодні така смілива й завзята?

— Таж я скоро вас покину, та й потім... — Я мало не розповіла їй, яка розмова відбулася між мною й місіс Рід, та, подумавши, вирішила змовчати.

— Отже, ви раді мене покинути?

— Зовсім ні, Бесі! Справді, ні. Оце зараз мені навіть дуже прикро.

— «Оце зараз»! Та ще «навіть дуже»! Як просто моя маленька леді говорить це. Певно, якби «оце зараз» я попросила вас поцілувати мене — ви б відмовились, сказали б, що вам «навіть дуже» не хочеться.

— Я вас поцілую, та ще й від щирої душі. Нахиліть-но вашу голову.

Бесі нахилилася, ми обнялися, і, втішена, я пішла за нею в будинок. Той полудень минув у мирі й злагоді, а ввечері Бесі оповідала мені найцікавіші свої казки й співала найкращих пісень. Навіть в моєму житті інколи проглядало сонце.

РОЗДІЛ V

Вдосвіта дев'ятнадцятого січня, щойно вибило п'яту годину, як Бесі увійшла зі

свічкою в мою кімнатку й застала мене на ногах і майже вдягненою. Я схопилася за півгодини до її приходу, вмилася й одяглась при світлі призахідного щербатого місяця, що його сяйво тихо лилося крізь вузьке віконце біля мого ліжка. Того дня я мала вирушити з Ґейтсхеда диліжансом, що проїжджав повз ворота маєтку о шостій годині ранку. Досі встала тільки Бесі; вона розпалила камін у дитячій кімнаті і заходилась готувати мені сніданок. Мало хто з дітей може їсти, хвилюючись перед дорогою, я так само не могла. Бесі надаремне просила мене попити молока з хлібом. Побачивши, що їй мене не вмовити, вона загорнула в папір трохи печива й поклала мені в валізку; потім допомогла мені надягти пальто і капор, сама запнулася хусткою, і ми вийшли з дитячої кімнати. Коли ми проходили повз спальню місіс Рід, Бесі запитала: — Може, зайдете попрощаєтесь з пані?

— Ні, Бесі. Учора, коли ви пішли вечеряти, вона заглянула до мене в кімнатку й сказала, щоб я вранці не турбувала ні її, ні моїх двоюрідних сестер і брата. Вона просила мене не забувати, що весь час була моїм найкращим другом, тож щоб я говорила про неї тільки добре і була їй вдячна.