Три мушкетери

— Невже мені завжди доведеться бути самій у цій величезній похмурій кімнаті? — спитала міледі.

— Вже домовлено з жінкою, яка живе по сусідству: вона буде завтра в замку й приходитиме раз у раз, коли вам будуть потрібні її послуги.

— Дякую вам, добродію, — смиренно відповіла полонянка.

Фелтон ледь помітно вклонився й пішов до дверей. Аж тут у коридорі з'явився лорд Вінтер із солдатом, якому було наказано доповісти, що міледі знепритомніла. Лорд Вінтер тримав у руці флакон з нюхальною сіллю.

— Ну, що тут таке? Що скоїлося? — спитав він глузливо, побачивши, що його полонянка вже підвелась, а Фелтон збирається вийти з кімнати. — Отже, покійниця воскресла? Тисяча чортів, Фелтоне, хлопче, хіба ти не зрозумів, що тебе мають за новачка й розігрують перед тобою першу дію комедії, яку ми, поза всякими сумнівами, матимемо втіху додивитися до кінця?

— Я так і подумав, мілорде, — відповів Фелтон. — Але полонянка — все-таки жінка, і я хотів виявити до неї повагу, яку вихований офіцер має виявляти до кожної дами коли не заради неї самої, то принаймні задля власної гідності.

Міледі затремтіла. Фелтонові слова холодили їй кров.

— Отже, — засміявшись, сказав Вінтер, — це знадливо розпущене гарне волосся, це біле тіло й млосний погляд не спокусили тебе, кам'яне серце?

— Ні, мілорде, — спокійно відповів молодий лейтенант. — Повірте, потрібно щось значно більше, ніж жіночі хитрощі й кокетство, аби спробувати підкупити мене.

— В такому разі, мій хоробрий лейтенанте, дамо міледі пошукати інших засобів, а самі ходімо вечеряти. О, ти можеш бути певен, фантазія в неї невичерпна, і друга дія комедії не забариться змінити першу!

З цими словами лорд Вінтер узяв Фелтона під руку і, сміючись, вивів його з кімнати.

— О, я знайду принаду й для тебе, — процідила крізь зуби міледі. — Можеш бути в цьому певен, злиденний невдахо-ченцю, нещасний навернений солдате, якому саме впору перешити мундир на рясу!

— До речі, — зауважив Вінтер, зупиняючись на порозі, — мені було б дуже прикро, якби ця невдача позбавила вас апетиту, міледі. Покуштуйте це курча і цю рибу, які, слово честі, я й на гадці не мав отруїти. Мене цілком влаштовує мій кухар; а що він не чекає після мене спадщини, то я відчуваю до нього безмежну довіру. Беріть з мене приклад. Прощавайте, люба сестро! До наступної вашої непритомності.

Це було понад те, що могла стерпіти міледі. Вона вп'ялася руками в бильця крісла, заскреготіла зубами, звернула лютий погляд на двері, які зачинилися за лордом Вінтером та Фелтоном, і, залишившись нарешті сама, відчула, що знову втрачає самовладання. Міледі глянула на стіл, побачила в сяєві свічок ніж і миттю схопила його. Але її спіткало жорстоке розчарування: лезо ножа було зроблене з м'якого срібла і мало тупий закруглений кінець.

За нещільно причиненими дверима пролунав голосний регіт, і вони знову відчинилися.

— Ха-ха! — реготав лорд Вінтер. — Ха-ха-ха! От бачиш, мій славний Фелтоне, бачиш, що я тобі казав: цей ніж був призначений для тебе. Вона убила б тебе; розумієш, це одне з її дивацтв — в той чи інший спосіб звільнятися від людей, що заважають їй. Якби я тебе послухав і дозволив подати їй гострий сталевий ніж, то Фелтонові був би кінець. Спочатку вона зарізала б тебе, а потім і всіх нас. Тож придивляйся, Джоне, як добре вона вміє володіти ножем.

Справді, міледі ще тримала ніж у судомно стиснутій руці, але останні слова лорда Вінтера — ця страхітлива образа — примусили її руки розтиснутись, позбавили її сили й навіть волі. Ніж упав додолу.

— Ви маєте слушність, мілорде, — сказав Фелтон тоном глибокої відрази, який пройняв міледі до самісінького серця. — Ви маєте слушність, я й справді помилявся.

І вони вийшли з кімнати.

Цього разу міледі дослухалась уважніше, ніж першого разу, і зачекала, поки їхні кроки віддалилися й затихли в глибині коридора.

— Я загинула, — прошепотіла вона. — Я у владі людей, на яких усі мої хитрощі так само мало впливають, як на бронзові чи гранітні статуї. Вони розкусили мене й невразливі проти будь-якої моєї зброї. І все-таки я не дозволю, щоб усе це скінчилося так, як їм хочеться.

Справді, як свідчило це останнє міркування міледі, це її інстинктивне повернення до надії, — ні страх, ані розгубленість надовго не оволодівали цією сильною душею. Міледі сіла до столу, смачно попоїла, випила трохи іспанського вина й відчула, що до неї знову повернулася вся її рішучість.