Три мушкетери

Міледі збагнула, що загине, коли негайно не дасть Фелтонові незаперечного доказу своєї мужності.

— Ви помиляєтесь, мілорде! — вигукнула вона. — Кров проллється, і нехай ця кров впаде на тих, хто примусив її пролитися!

Фелтон скрикнув і кинувся до міледі. Але було пізно: полонянка вдарила ножем себе в груди.

А втім, певно, завдяки щасливому випадку, а ми скажемо — завдяки спритності міледі, ніж ковзнув по одній зі сталевих планшеток корсета, які за тих часів, подібно до панцира, захищали груди жінок; тож, ковзнувши по цій планшетці, він розірвав одяг і тільки кінчиком зачепив тіло біля ребер. І все-таки на сукні міледі з'явилася кров. Полонянка впала горілиць і, здавалося, знепритомніла.

Фелтон витяг ніж.

— Гляньте, мілорде, — похмуро сказав він. — Жінка, яка була під моєю охороною, позбавила себе життя! — Будьте певні, Фелтоне, — відповів лорд Вінтер, — вона не вмерла. Демони так легко не вмирають; заспокойтесь і почекайте мене в моїх покоях.

— Але, мілорде…

— Ідіть, я вам наказую.

Фелтон підкорився. Проте, виходячи з кімнати, він сховав ніж у себе на грудях.

Що ж до лорда Вінтера, то він покликав жінку, яка прислужувала міледі, а коли та з'явилася, доручив її турботам полонянку, й досі непритомну.

Проте, побоюючись, що рана все-таки серйозна, він негайно відрядив верхівця по лікаря.

XXVIII. Втеча

Як і передбачав лорд Вінтер, рана міледі була зовсім не тяжка. Залишившись на самоті зі служницею, яка почала її квапливо роздягати, міледі розплющила очі.

А втім, слід було прикинутися хворою і кволою. Це було легко для такої комедіантки, як міледі. Вона спритно обдурила служницю, й та вирішила просидіти біля її ліжка всю ніч, хоч міледі й заперечувала проти цього.

Проте присутність цієї жінки не завадила полонянці віддатися своїм думкам.

Поза всякими сумнівами, Фелтон беззастережно повірив їй. Фелтон був відданий їй усією душею; якби йому тепер з'явився ангел і став звинувачувати міледі, то молодий офіцер напевно вирішив би, що це посланець чорта.

Міледі всміхнулася такій своїй думці: віднині Фелтон став її єдиною надією, єдиним засобом порятунку.

Але лорд Вінтер міг його запідозрити, і за самим Фелтоном могли тепер встановити нагляд.

Лікар приїхав близько четвертої години ранку. Рана міледі майже закрилася: тож лікар навіть не міг сказати, чи глибока вона. Але з частоти пульсу він визначив, що стан хворої анітрохи не загрозливий.

Вранці міледі відпустила служницю, пославшись на те, що та не спала всю ніч і що їй теж потрібен відпочинок.

Вона сподівалася, що Фелтон прийде, коли їй принесуть сніданок. Але Фелтон не прийшов.

Невже її побоювання справдились? Невже барон запідозрив Фелтона, і молодий офіцер не допоможе їй у вирішальну хвилину? їй лишався тільки один день: лорд Вінтер повідомив, що відплиття призначене на двадцять третє число, а вже настав ранок двадцять другого.

І все-таки міледі досить терпляче чекала обіду.

Хоч уранці вона нічого не їла, обід принесли о звичайній порі. Міледі з жахом помітила, що солдати, які охороняли її тепер, одягнені в іншу форму.

Тоді вона наважилася спитати, що сталося з Фелтоном. Їй відповіли, що годину тому Фелтон сів на коня й кудись поїхав.

Вона поцікавилась, чи барон у замку; солдат відповів ствердно і додав, що лорд Вінтер наказав сповістити його, коли ув'язнена захоче з ним поговорити.

Міледі сказала, що зараз вона ще надто квола й що єдине її бажання — залишитися на самоті.

Солдат поставив обід і вийшов.

Фелтона відсторонили, солдатів морської піхоти замінили — отже, Фелтонові більше не довіряли.

Це був останній удар.

Лишившись сама, міледі встала; ліжко, в якому вона завбачливо пролежала весь ранок, щоб усі вважали, ніби вона тяжко поранена, палило її, немов розпечена жаровня. Вона глянула на двері: віконце було забите дошкою. Мабуть, лорд Вінтер боявся, щоб вона в якийсь демонський спосіб не спокусила через цей отвір вартових.

Міледі аж усміхнулася з радості; нарешті вона могла вільно виявляти свої почуття, не боячись, що за нею підглядають. В пориві несамовитої люті вона заметалася по кімнаті, наче тигриця, яку замкнули в залізну клітку. Мабуть, якби їй залишили ніж, вона мріяла б про те, щоб убити цього разу не себе, а барона.

О шостій годині прийшов лорд Вінтер; він був озброєний по самісінькі вуха. Барон, про якого міледі досі думала, що він лише не вельми розумний придворний кавалер, став чудовим тюремником: здавалося, він усе передбачав, про все здогадувався, все попереджав.