Три мушкетери

— Дивна рекомендація.

— Ви побачите: вона варта будь-якої іншої.

Патрік пустив коня чвалом, наздогнав герцога й доповів, що на нього чекає гонець, повторивши наведені нами слова.

Бекінгем ураз пригадав Д'Артаньяна і, зрозумівши, що у Франції, певно, сталося щось важливе, квапливо спитав, де юнак, який привіз новини; впізнавши здалеку гвардійську форму, він підострожив коня й галопом підскакав до Д'Артаньяна. Патрік шанобливо зупинився збоку.

— Чи не сталося якоїсь біди з королевою? — спитав Бекінгем таким голосом, який беззастережно свідчив про силу його турботи й кохання до Анни Австрійської.

— Мабуть, ні; і все-таки мені здається, що королеві загрожує велика небезпека, від якої врятувати її може тільки ваша світлість.

— Я? — вигукнув Бекінгем. — Невже я матиму щастя бодай чимось прислужитися їй? Кажіть! Кажіть!

— Візьміть цей лист, — мовив Д'Артаньян.

— Лист! Від кого він?

— Від її величності, я гадаю.

— Від її величності! — прошепотів Бекінгем, збліднувши так, що Д'Артаньян перелякався, аби він не знепритомнів.

Герцог розпечатав конверт.

— Що це? — спитав він, показуючи Д'Артаньянові проколоту наскрізь сторінку листа.

— А я цього й не помітив, — відповів Д'Артаньян. — Мабуть, шпага графа де Варда, ввійшовши мені в груди, пробила й цю дірку.

— Ви поранені? — спитав Бекінгем, розгортаючи листа.

— О, дурниці! — сказав Д'Артаньян. — Подряпина.

— Боже мій! Що я прочитав! — скрикнув герцог. — Патріку, залишайся тут або краще розшукай короля, хоч би де він був, і перекажи, що я уклінно прошу його величність пробачити мені, але справа надзвичайної ваги змушує мене вирушити до Лондона, їдьмо, добродію, їдьмо!

І обоє щодуху помчали в столицю.

XXI. Графиня Вінтер

Поки вони їхали, герцог дізнався від Д'Артаньяна коли не про все, що сталося, то принаймні про те, що Д'Артаньянові було відомо. Пов'язавши почуте від юнака з власними спогадами, він склав собі більш-менш ясне уявлення про становище, на серйозність якого, до речі, попри всю свою лаконічність, вказував і лист королеви. Особливо ж вразило герцога те, що кардинал, для якого було надзвичайно важливо, аби цей юнак не ступив на англійський берег, все-таки не знайшов способу затримати його в дорозі. Отож, почувши від герцога слова подиву й захоплення, Д'Артаньян розповів йому про всі перестороги й про те, як завдяки самовідданості трьох його друзів, котрих, поранених і скривавлених, він мусив залишити в дорозі, йому самому пощастило відбутись ударом шпаги, що порвав лист королеви і за який так дорого заплатив граф де Вард.

Слухаючи цю щиру й просту розповідь Д'Артаньяна, герцог час од часу здивовано позирав на нього, ніби не вірячи, що така завбачливість, така мужність і відданість могли визначити поведінку юнака, якому, либонь, не минуло ще й двадцяти років.

Коні мчали мов вітер; за кілька хвилин герцог і Д'Артаньян були вже в Лондоні. Д'Артаньян сподівався, що, в'їхавши в місто, герцог стримає коня, але той не зробив цього; Бекінгем мчав тим самим нестримним алюром, мало турбуючись, що збиває з ніг необачних перехожих, які траплялися йому на шляху. На вулицях міста сталося кілька таких випадків; проте герцог жодного разу не озирнувся, аби глянути, що скоїлося з тими, кого він збив. Д'Артаньян чув, як навздогін вершникам безперестанку лунали крики, що дуже скидалися на прокльони.

Влетівши на подвір'я палацу, Бекінгем спішився, кинув поводи коневі на спину й побіг до дверей. Д'Артаньян зробив те саме, хоч і куди більше непокоївся за долю свого коня: він цінував по заслузі цих благородних тварин. На превелику свою втіху, юнак побачив, як кілька слуг, вискочивши з кухні та стайні, підбігли до коней і відвели їх під навіс.

Герцог ішов сягнистим кроком, і Д'Артаньян ледве встигав за ним. Він проминув кілька віталень, умебльованих настільки вишукано, що найясніші вельможі Франції навряд чи могли собі таке уявити, і ввійшов до спальні — справжнісінького чуда найвибагливішого смаку і найпишніших розкошів. В алькові видніли напівсховані гобеленом двері; герцог одімкнув їх золотим ключиком, що висів на золотому ланцюжку у нього під сорочкою.

Д'Артаньян скромно зупинився; але, ступивши на поріг, Бекінгем обернувся до юнака й, помітивши його нерішучість, сказав:

— Заходьте, і якщо ви матимете щастя побачити її величність, розкажіть про все, що бачили.