СІМ ВОРІТ

Повз мене пройшов міліціонер і підозріло подивися. Ну його, піду знов у вокзал – а то ще перевірить документи, а в мене нічого нема, дякуючи трупу цигана Крадія.

Людей у нічному вокзалі було мало, довго читала розклад, обійшла всі пам’ятники Леніну, посиділа на підвіконні, посиділа в туалеті – з півгодини, поки тітка, що роздає при вході туалетний папір і збирає гроші, не стала стукати в дверці.

Нарешті приїхала довгождана електричка.

Я влізла в майже порожній вагон і одразу побачила Наташку, що мирно читала журнал, ніби вона теж їде на Шепетівку.

"Ну шо? Пашлі?"

І пішла вперед, я за нею.

"Ей! – крикнула їй у спину. – А де цей… що плату збирає?"

"А ти шо – його не бачила?"

"Ні".

"Знач, не нашов тебе. Ну то й не парся, пашлі безплатно".

І лавки в електричці, повільно стали затягуватися густим туманом.

Козятин – Шепетівка. Четверта брама

Туман густішав, густішав, і вже не видно було навіть Наташки, але чути якісь звуки – шелестіння, ворушіння, попискування. Туман став настільки густим, що не бачила ніг, тільки відчувала лоскіт.

"Пішли, – сказала мені з туману Наташка. – Тут не можна стояти. Роззуйся, а то розкришиш хмари".

Я роззулась і сховала черевики в рюкзак.

"Роззулась", – сказала туману.

"А-а-а… харашо. Тоді бистренько. І осторожненько – тут всякі комарі і мошки, не переживай, вони не жаляться, але в очі можуть влетіти".

Туман розсіявся – то просто була одна з хмар, ми вибралися нагору, і більше вже туману не було.

Ми йшли по хмарах.

Хмари були тверді під ногами, пружні і крихкі. Вони берегли свою форму, хмар було дуже багато, і звідкись зверху все падали нові – холодні, прозорі, як туман, спочатку такі, що крізь них можна було проходити, але за хвилину вони вже застигали, в’язко липнучи до рук, ноги з них доводилося висмикувати, як із тіста, і поки дійдеш до кінця – вже бредеш по верху застиглої теплої маси, схожої чи то на крихку гуму, чи то на свіже тістечко безе.

Поки хмара ще не застигла – комашня летіла туди, визбируючи краплинки води. Комашня була різна: дрібні мошки, великі мухи, всі сорти і види комарів, навіть ті, що вимерли, навіть ті, яких ніколи не було… Я, наприклад, там бачила бородатого гігантського комара, який мав жало товщиною з олівець… А ще – богомоли, бабки… великі, величезні і гігантські… якісь істоти з пазурами, з крилами, що відливали жовтим… Уся ця зграя в хмарі вилася, ворушилася, тріщала і раптом кидалася геть на всі боки з шаленою швидкістю, як тільки хмара вмирала.

Десь у глибині, між застиглими хмарами, в щілинках, повзали таргани, павуки, мурахи, вимерлі комахоподібні черепашки, чорні чи то гусениці, чи то рачки, хрущі, кольорові жуки, жуки, розмальовані, як писанки, жуки з голками на панцирі, жуки з рогами… я не знаю, як вони називаються, і чи вони взагалі названі.

Спочатку боялася когось задавити, але побачила: тут навіть як наступиш на яку козявку – вона просто втиснеться в м’яку хмару, замре в тебе під п’ятою, а потім поповзе далі, як тільки ти забереш ногу.

Гірше було з гігантськими, давно вимерлими комахами. Вони всі десь лежали чи повзали між нижніх хмар, глибоко в безодні цього світу між воротами, але траплялись і такі герої, що виповзали наверх.

Ті поторочі, незграбні, лискучі, часом вкриті хутром або з великими зубами, що не влазили в пащу, – вони бридко стрекотали, пробігаючи, проносили над нами товсте прозоре пузо, незграбно ставлячи лапки, падали, плутаючись у своїх довжелезних тоненьких ніжках, і лежали так, дригаючись; а хмари опускались і накривали їх, тягнучи вниз.

Часом траплялися слизькі розщелини, прірви, де хмари-хмари-хмари одна на одній, аж доки око бачить. І де не бачить, у тих неосяжних глибинах, теж, напевне, були вони.

По стінках розщелин догори лізло всяке крилате і лускате, і вниз так само провалювалося, сповзало. Щілини-прірви було видно здалеку, вони ніби диміли – то над ними вились дрібні мошки.

"Не переживай, шо ти боїшся? – крикнула Наташка. – Не роздушиш, тільки в оту яму, ну тіпа щель з комарами, не впади, бо я не знаю, коли тебе звідти достать зможу, вмреш із голоду, поки будеш туди падать".

Я уявила собі, як день за днем лечу між хмарами, і в мене затремтіли ноги.

Звідкись вирвався маленький вітер-смерч і крутив моє обкромсане ножем волосся. Були тут не тільки біленькі хмарки, а ще здоровенними пластами – грозові. Тугі, як міцна гума, як повітряні кулі, й у них усередині – рвалися, викручувалися блискавки. Крутились і світились під ногами, аж страшно ставало, що хмара ними розірветься. Що далі, то вони яскравішали… Чи то просто темніє?