СІМ ВОРІТ

Щось велике.

Темне.

Вогник світився вже згори, а тінь чогось лякала нашу Рибу, і вона боялась підпливати ближче.

"Ей! – закричала Наташка, закинувши голову. – Ей, Утна… Унта… Діду Ной! Оглохли? Ей!!! Це ми! Спускайте вірьовки!"

Щось добре лупнуло мене по носі – міцна мотузка. Коли нас витягли – я, нарешті, зрозуміла, що таке ми наздоганяли. То був старовинний дерев'яний корабель без вітрил.

Риба уже десь собі попливла, не прощаючись, не чекаючи, забувши про нас – далі, напевне, мнучи свою тяжку думку про те, які погані жінки, котрі тягнуть чоловіків, забираючи їх від волі. Я не бачила її через борт, хоч і перехилилася. Цікава Рибка. Золота Рибка з іншої казочки. І нема ж у кого розпитати, чого вона така жінконенависниця.

Наташка тимчасом сварилася зі старим дідом із довгою пишною бородою, котрий один і був на цьому кораблі:

"Нє, ну ви не могли пождать, да? Ви когось хоть везете! Да ви тут сам один, і попливли, будто вас там ждуть!"

Дід дивився на мене.

"Ти Інанна?" – спитав.

"Ага".

"А я Утнапішті. Неті називає – Ной, можеш і ти так само".

"Я думала, ви не вмієте по-нашому балакати".

"Та… шо ж… вивчив, як таке робиться".

"Ну скажіть – і багато ви везете?" – наполягала Наташка.

"Та почекай ти… Дай он мені з богинею поговорити. Тяжко тобі бути Інанною? Чув я, що та, попередня, в монастир пішла і скоро вмерла?"

"Ага. Так і було. А мені – ніяк. Не тяжко".

"А жити не зважає оте?"

"Ні… А як має заважати?"

"Нікого ви не везете! – знову встряла Наташка. – Пустий ковчег, і не могли почекати? Ми там чуть не потопились, на тій Рибі!"

"Та почекай, Неті! – розсердився Утнапішті. – Та помовч!" – і, хапнувши її за плечі, завів до однієї з порожніх кліток, яких там було багато, і зачинив дверці.

Наташка там затихла.

Утнапішті взяв мене за руку, повів до ліхтаря на носі ковчега і посадив на якусь лавицю.

"То ти ще не знаєш, що може робити богиня Інанна? – Я встала, але він знову мене примусив сісти. – Ти ще не вмієш викликати в людях люту пристасть? Ти ж Інанна! Ти ж мусиш це вміти, може, просто сама не знаєш?"

"А як?"

"Я не спеціаліст. Знає Інанна – богиня плотського кохання".

"А Енкі казав – вона богиня родючості і сходу сонця".

"Але це не головне, головне в ній те, що у грецькій Афродіті, римській Венері – пристрасть, вогонь плоті…"

Мені стало якось не по собі, ніби він каже непристойне. Я встала і пішла понад бортом, дивлячись на воду, він не йшов услід – лишився біля ліхтаря.

Отже, так?

Я думала – отже, так?

Я згадала київську квартиру і того хлопця, з яким ми пили чай, у той день, коли Олег мені сказав… коли я розбила артурову чашку.

Он що тоді було!

Як же це робиться?

Напевне, якось дуже просто.

Я обходила ковчег, нервово мнучи пальці, клітки дивились порожнечею, я закривала, відкривала в них дверцята, і з однієї щось шаснуло по палубі. Я крикнула і вискочила на лавку. Тут же не було ні душі!

Може, це якась риба? З мого волосся? Випала з-за пазухи? Вона вміє повзати?

На лавку напроти мене застрибнула мокра кішка. Смугаста, худа і з голодними очима.

Де вона тут узялась?

"Де ти взялася?"

Тонка мелодія прозорих склянок, як у мареві, комариним дзвоном висла над нами, і навіть можна було розрізнити слова:

"А я-я-я була міс школи… а ми-ми-ми не знали тоді ще, що можна мріяти стати моделлю…" – нив тихо хтось, тонесеньким жіночим голосом, вплетеним на нелюдсько високій ноті в мелодію прозорих склянок.

Кішка покліпала, жалібно нявкнула і стала лизати лапу. Якась здоровенна чорна рибина, завбільшки з кита, стрибнула високо з води і, перелетівши чорною тушею над нами, ляпнулась у воду знову, тільки бризки обсипали нас із кішкою.

Вода підхопила мелодію прозорих склянок.

"…а краса нам була тільки, щоб вийти заміж. Ми мали стати, як наші мами – робітницями на заводах, біля мартенівських печей розжиріти і забути, що були "міс школа", і я вийшла заміж, зразу після школи, як і треба було… "

Щось крикнув Утнапішті, тобто Ной.

Кульові блискавки клубками пролетіли над водою – це були не блискавки, це наш ліхтар відбився на мокрих спинах дельфінів… І світло долилось у мелодію води і прозорих склянок, вивищивши її до висот болісних, важких, які не можна чути, не можна бачити, не можна…

"…а вийшла я заміж, як усі – вагітною, на третьому місяці, і через рік розвелась із чоловіком, бо він пив і гуляв. Усі наші дівчата пройшли цей шлях, ні одна не перескочила… тільки завод закрився, а мамка сказала – хватить мені на шиї сидіть!"