СІМ ВОРІТ

Коли батьків відвідували їхні чисто і пристойно одягнені гості, в яких черевики блищали навіть у найбільший дощ, вона теж виходила у велику кімнату. Гарно причесана, довге чорне волосся, біле обличчя, карі очі, акуратна новенька сукеночка – не дівчина, а лялька. Барбі. Виходила і сідала там або незручно ставала біля стіни… а, це ваша Софія? Така вже доросла? Так-так, і поступила?… Ну, скоро будете мати зятя!… Софіє, доню, занеси оце і оце на кухню і скажи пані Стефі, щоб уже різала качку.

Читала і мріяла.

Мрії були всі однотипні: приходить Він, цілує Софію і забирає до свого чудового замку, де сонце, море і люди. Що там далі в замку – Софія не дуже уявляла, але їй вистачало мріяти про поцілунок і про те, який отой Він буде.

Насправді її ще ніхто не цілував до того злощасного ранку і ніколи в неї "не було хлопця".

Вона мала подружку – сусідку з четвертого поверху. Веселу дівчину і яскраву, яка часто збирала в себе тусню з танцями, а що танцювати в квартирі мама не дає, то влаштовувалось це все у брамі – тобто в такій великій прохідній залі за сходами в під'їзді, через яку проходити до садка.

Софію вона теж раз туди витягла, і Софія простояла весь час під стіною, повна надії, що зараз її хтось запросить на танець. І хоч ніхто так і не запросив, але це почуття – можливість щастя – було таким чудовим, що Софія, хоч і відказувала: "Ай, ні", – але дуже хотіла, щоб сусідка ще її просила прийти.

"Тебе хлопці бояться", – казала сусідка, – "Будь попрощє".

А Софія нічого не відповідала, дивилась на себе у дзеркало – бліде чисте обличчя, великі карі очі, причісувала чорне пишне волосся і ходила по вулиці, дивлячись собі під ноги.

В дівчат попрощє мінялися хлопці, хтось там уже залітав чи боявся залетіти, а Софія все читала Жорж Санд, поки одного ранку не зрозуміла, що і їй непогано було би зробити тест на вагітність.

Потім подумала – тато мене уб’є.

Він був зовсім не Він-із-мрій, а сусід із третього поверху з дурнуватим іменем Артур. Програміст, зануда і тихий хлопець. ТОДІ він був п’яний. Де можна набратися так рано? Він знайшов її на Цитаделі, де вона малювала якусь руїну – бо Софія часто малювала львівські вулиці, парки, кущі і всяке інше, рано-рано, особливо в червні, коли сонце вже зійшло, а людей іще немає, щоб ніхто не заважав і не витріщався через плече, бо це нервує.

Він був п’яний, геть п’яний і дуже нещасний, такий нещасний, що Софії стало так шкода, і вона підійшла до нього, а він не тримався на ногах, повалив етюдник, чіплявся за Софію. Вона думала – який бідолашний… а потім… їй стало цікаво, і ще… – ні-ні, не думати про це! Ламати пальці, терти скроні, замружувати очі, щоб аж ішли зелені плями, прокушувати зубами губи – давити в собі істерику і казати самій собі: "Нічого не було!"

Бо другого дня він приніс їй пензлі… і все, що вона там позабувала, коли встала і пішла, втекла – і він ну геть нічого не пам’ятав, що сталося, тикав їй у руки етюдник і вибачався, питав:

"Я там до тебе чіплявся? Вибач!"

А потім іще раз прийшов, сказав:

"І ще твоя хустка… це ж твоя?…"

Але вона його вже зненавиділа – і як відрізала:

"Лиши її собі. Або викинь", – і зачинила двері з усієї сили, добре, що нікого вдома не було.

Потім вона побачила його через вікно, другого дня, як додому вертався – той клоун дурний зав’язав її жовту хустку собі кругом шиї, мов піонерський галстук, і так ходив вулицями.

"Ну і що мені тепер робити?" – подумала Софія, в короткий передих між двома довгими плачами.

А потім сіла до чорного піаніно і забренькала по клавішах одним пальцем.

Софія не любила те піаніно, але її ніхто не питав – поставили і забули.

Софія дивилася на нього і думала – це моя смерть.

І згадувала всякі страшні історії, з тих, що розказують пошепки: про те, як дівчинці купили піаніно, а продавці попередили, що воно ламається, треба раз на місяць викликати спеціаліста, і дали адресу. Спеціалістом виявилася древня бабця, яка закривалася в кімнаті і щось там із інструментом робила, після чого воно знову грало, як треба. А дівчинка все худла і хиріла. От батьки викликали ту бабцю і підглядають у щілиночку в дверях: що ж буде робить? А вона відкрила піаніно, витягла баночку з кров'ю, і п'є, і п’є – бо в клавішах піанінових були голочки. Вони з пальців дівчинці кров висмоктували.

І весь клас, слухаючи, блідне від жаху.

Ну, це крім рукавичок, що самі на піаніно грали, а потім дівчинку задушили, трупа, який ночами з піаніно вилазив, і клавіш, які заграли мелодію – братик умер, знову заграли – тітонька вмерла, і далі.