СІМ ВОРІТ

Марина присвітила собі мобільним, впихуючи у шпарину ключ.

У квартирі не світилося ніде.

У квартирі пахло хрущовкою, сміттям і смаженою рибою – сусіди знизу смажать.

Марина подумала, що квартира порожня, але Олег був – вона його побачила, як зазирнула в кімнату, він сидів перед вікном і дивився у двір.

Таке щось зловісне було в цій квартирі, темній і тихій, де нічого не шумить, ні брехунець, ні кулер комп’ютера, але Марина думала про себе, про те, що ж тоді було таке -мов якась деталь, відчуття, і ще думала, що збрехати.

Олег її нічого не питав, але вона сама мусила говорити, і вона стала говорити:

"О, ти чого без світла? А я з Юлею гуляла… Ми Подолом гуляли… Зайшли ще кави випили… Хочеш кави? Я зараз…"

Він мовчав.

Він дивися на неї, крізь неї, повз неї.

Вона стягнула чоботи, взула тапки з собаками і твердими підошвами, куртку знімати не стала – там рукав обірваний у блузці, хай потім.

Помила руки у ванні.

Він вийшов у коридор і спитав:

"Як Юля?"

"Та нічо…"

"Ти досі з нею була – весь час?"

Напевне, Юля йому дзвонила – вирішила Марина і вибрехалася:

"Ні. Потім я сама поїхала на Труханів. Там погуляла. В ліс зайшла – бач, рукав обдерла", – і зняла куртку.

Олег сказав:

"А".

І пішов у кімнату.

Ну й хай.

"Ти не знаєш – вона до… до… до нього поїхала?» – крикнув із кімнати, як вона вже на кухню зайшла.

На кухні робилося хтозна-що: посуд немитий, продукти між немитим посудом, книжки на підлозі, футболка на відкритій кватирці, і штора, обірвана з двох боків, висить так сумно.

Марина розсердилась і крикнула йому:

"Не ревнуй її до свого Артура!"

"Ти здуріла?" – спитав він і став у дверях кухні.

"Ця ваша дружба… Це вже занадто! Зараз я йому подзвоню і запитаю, в нього Юля чи ні!" – їй здалося, що він якось підозріло дивиться на обірваний рукав. Труханів – погана придумка, і вона бігом узяла телефон. Сердита і знервована.

Артур не брав трубки.

Поки вона дзвонила, Олег дивився на неї – так, ніби його вдарили чимось важким по голові.

Закипів чайник.

Марина пошукала, знайшла єдину чисту чашку, всипала туди розчинної кави і цукру.

"Постав", – сказав Олег.

"Чого?"

"Це ж його чашка".

Марина не витримала – лупнула чашкою об землю. Чашка розлетілася на шматки, кава… цукор…

Олег так мотнув головою назад, наче йому дихати не було чим, наче його за горло здавило, потім схопив її за руки, дивився, рвонув її, вдарив об скляні двері – двері задеренчали тоненьким склом у фігурні квіточки.

І тут задзвонила мобілка.

"Це Артур! – вирвалася Марина і хапнула мобілку. – Що?!"

"Слухай, Інанно, – сказав їй звідти Енкі, сто разів же просила його! – Ти там питала про пристрасть… Ну, пам’ятаєш?"

"Яку? Енкі, я тобі передзвоню, добре?"

"Почекай. Я зараз їду до Львова і буду «поза зоною досяжності» пару днів. Що ти мала на увазі? Що там сталося?"

"Та Енкі! Нічого не сталося. Енкі, я тобі за три дні передзвоню, добре? І розкажу. І побалакаємо, добре?"

"Марино, це не жарти. Я одразу не зрозумів, що ти питаєш. Марино, це – не жарти, кажу тобі. Що було?"

"Енкі! Ні-чо-го! – як цей старий дід не розуміє? От зараз вона стане тут перед знервованим Олегом усе розказувати. А ще шумерський бог! – Їдь спокійно, не переймайся, і передавай там привіт Енлілю і… кого там ще побачиш, у Львові! Все".

Олег дивився на неї – тут вона помітила, що в нього червоні, заплакані очі.

"Ти не знаєш?"

Що вона мусить знати? Зараз він розпитуватиме – і виявиться, що вона збрехала.

"Що? Знаю!"

"Я думав, ми поїдемо відразу".

"Куди?"

"Ну… в морг…"

І тут Марина зрозуміла, ще до того, як він сказав, – вона зрозуміла, вона вдихнула мокрого й гарячого повітря від чайника, відчуваючи горлом його, тримаючись, щоб не закричати, слухаючи, як до неї, до її вух, повільно пливуть крізь мокре гаряче повітря його слова:

"Артура ж зарізали… вночі… Треба ж і нам… Так?" – ці жахливі слова розбивались у повітрі на склади і повторювались їй у вухах якоюсь нереальною луною. Марина ступила назад, і хруснув під тапком осколок артурової чашки – так голосно…

Олег: студент магістратури;

Того дня, десь так після пар, ми сиділи з Оленкою, дівчиною дуже інфантильною і вихованою на Замковій горі в Києві, пили пиво на помин Артурової душі. Марина, моя дівчина, з якою ми живемо разом, зірвалася з пар, сказала, що їде до Львова на його похорон, а я думав, їхати мені туди чи ні, все одно є нічні поїзди, а в крайньому разі можна й літаком, але я поки ще не знаю, чи це треба.