70  

Каньчинчонґа

Сидячи в ресторації на даху готелю «Золота Пагода» в Ґантоці, й повільно черпаючи ложкою кисло-гостру зупу, Марла думала про свої анахронізми. Зрештою, час у кожної людини свій, тож кожен має повне право крутити ним, як циган сонцем. Ставити на «реверс» чи «форвард», коли забагнеться чи коли буде потреба. Марла їла свою зупу й дивилася на Каньчинчонгу, другу найвищу світову вершину.

— Других завжди є декілька, а перша — завжди одна…

Після цієї думки Марлі стало сумно. Число «2» завжди роз'їдало її зсередини: дві подруги в дитинстві, що не можуть п поділити, друге місце на всеукраїнській олімпіаді, друга за рейтингом в академічній групі, дві улюблені справи, два чоловіка

— К2 [75] версус Каньчинчонґа… — зітхнула Марла. — Чи то й по-справжньому зайнятись альпінізмом і вбитися там к ебєням?.

— Вам ще чогось принести? — намалювався білосорочковий сіккімський Гарсон.

— Ага, будь ласка, кулькову ручку.. — Марлин лептоп вчергове накрився жіночим статевим органом.

Відтак вона почала робити якісь свої записи, що їх так ніколи й не доведе до стану повноцінних текстів — геть усі нотатки, зроблені за час останньої подорожі, дивним чином зникнуть з її особистих речей. Залишаться лише ті, що були відразу послані і-мейлами чи листівками в Україну, а ще зовсім частково ті, що як бруд на немитій тарілці позалишалися у неї на стінках пам'яті

Х'ялмар тимчасом бігав якимись банками й туристичними агенціями, замовляючи гелікоптери, джипи й гідів, аби тільки хоч трохи якось розважити Марлину дулу. В й дупі був лише спокій і якась містична туга, в голові — вата, туман, невизначеність та Ілля. Хоча це й було проти правил не можна думати про нього тут.

— Воnjour! Vous parles francais? — підійшла до Марлиного столику симпатична смаглява дівчинка років 19-ти.

— Маіs оui… — здивовано підняла голову Марла.

— Vous etes Francaise? — дівчинка дивилася Марлі просто в очі.

— No. I’m not, — дуже серйозно і дуже нейтрально відказала Марла.

— Ah, OK. I’mjust a Tibetian girl I like French [76]. — Дівчинка розвернулася й пішла так само, як і прийшла Марла подумала, що все це їй привиділося від сонця, що напекло голову на цьому даху.

— Та ще й, на ганьбу, нічого цінного ця парка-глюк не повідомила. От жалко пацана. Мене в смислі.

Марла розрахувалася й пішла до своєї кімнати ВВС о цій порі показувало фінансові новини Марла позіхнула й вийшла на вулицю.

— Дуже іронічно, що головна шопінґ-вулиця столиці Сікюму названа на честь Махатми Ґанді. — Х'ялмар також взявся бозна-звідки й закрокував поряд із нею тротуаром.

— Ага, це вже точно. Так само іронічно, як друкувати портрети цього аскета на банкнотах Нацбанку.

— Я все зробив. Виїжджаємо завтра зранку в гори. В долину Юмтанґ і вище, аж до китайського кордону. Фотографування заборонене.

— От і кльово Сфоткаюся просто під табличкою про це.

— Хороше хобі.

— Я знаю.

Долина Юмтанґ знаходилася на висоті коло чотирьох тисяч метрів. Там на снігу паслися пелехаті яки. Цікаво, що вони там їли. З довжелезної м'якої вовни яків робилися мітли, що більше пасували для сексуального розігріву коханого слона, ніж для банального замітання долівки.

Дороги в Сіккімі будувалися проектом «5\уа5іік», що на своїх біґ-бордах обіцявся змайструвати автошляхи всюди, крім хіба що на небі.

— Ги-ги, як в точку… — Марла подумала, що перша асоціація пересічної людини з цими знаками — «Німецький хрест».

— Пересічна людина би не їздила цими доріжками з таким легким серцем…

Організатори проекту, либонь здогадуючись про ці нездорові європейські асоціації, всіляко намагалися розрадити подорожнього стьобними закликами дотримуватись автодорожної дисципліни.

— «If Married Divorce Speed! [77]»

— «Веер Веер Don’t’ Sleep! [78]»

— «Speed іs thе Кnіfе that Сuts Yоur Life [79]» та купа іншого. Останнє гасло проперло Марлу найбільше, особливо після її рімейку на

WIFE IS A THЕ KNIFЕ THAT CUTS YОUR LIFE [80]

Його вона вирішила розіслати всім своїм одруженим друзякам, без огляду на видимий суспільний антигуманізм у ньому. Винайнятий джип ходив ходуном від індійської й непальської поп-музики, що її на всю котушку врубали ґіди.

— Джімі, Джімі, ача!!! — волала й Марла, і шоковані її знанням гіди підозріло перезиралися, аж поки вона не розповіла їм про педагогічну роль індійського кіна в житті дітей кінця радянської епохи.

  70  
Предыдущая страница Следующая страница
×
×