Майстер і Маргарита

Висадивши Марґариту, яка ні про що не питала, коло одного з надгробків разом з її щіткою, грак запустив машину, спрямувавши її просто в яр за кладовищем. Туди вона з гуркотом зірвалася і згинула. Грак поштиво відсалютував, сів на колесо верхи і відлетів.

У ту ж мить від одного з пам’ятників відокремилася чорна кирея. Ікло зблиснуло проти місяця, і Марґарита впізнала Азазелло. Той рухом запросив Марґариту сісти на щітку, сам скочив на довгу рапіру, обоє стрімко злетіти і за кілька секунд, не побачені жодною живою душею, зсіли коло будинку № 302-біс на Садовій вулиці.

Коли, несучи під пахвами щітку та рапіру, подорожани проходили підворіттям, Марґарита завважила тут знудженого чоловіка в кепці й високих чоботях, який, очевидно, очікував на когось. Хоч як легко ступали Азазелло та Марґарита, самотній чоловік почув їхню ходу й насторожено скинувся, не тямлячи, хто видає ці звуки.

Другого чоловіка, що був на диво подібний до першого, зустріли коло шостого під’їзду. І знову повторилася та сама історія. Хода… Чоловік бентежно роззирнувся і насупився. Коли ж двері прочинилися і закрилися, метнувся слідом за невидимими приходнями, заглянув у під’їзд, але нічого, певно, не добачив.

Третій, точнісінька копія другого, а отже й першого, вартував на майданчику третього поверху. Він палив міцні цигарки, і Марґарита закашлялася, проходячи повз нього. Курець, ніби його штрикнули, схопився з лави, на якій сидів, почав збентежено озиратися, підійшов до перил, подивився вниз. Марґарита зі своїм проводжатим у цей час уже була коло дверей квартири № 50. Дзвонити не стали, Азазелло безгучно відкрив двері своїм ключем.

Перше, що вразило Марґариту, це та пітьма, в яку вона потрапила. Нічого не було видно, як у підземеллі, й Марґарита несамохіть учепилася в Азазеллів плащ, боячись спіткнутися. Але тієї миті віддалеки і вгорі заблищав вогник якоїсь лампадки і почав наближатись. Азазелло на ходу витяг у Марґарити з-під руки щітку, і та щезла в пітьмі без жодного звуку. Почали підніматися якимись широкими приступками, і Марґариті видалося, що їм не буде кінця, її вражало, як у передпокої звичайної московської квартири можуть вміститися ці надзвичайні безкраї сходи, яких вона не могла бачити, проте добре відчувала. Але сходження закінчилося, і Марґарита зрозуміла, що вони стоять на майданчику. Вогник наблизивсь упритул, і Марґарита побачила освітлене обличчя чоловіка, високого й чорного, який тримав у руках оту лампадку. Ті, хто мав уже безталання в ці дні трапитися йому на дорозі, навіть у цьому слабкому світлі язичка в лампадці, певно, відразу ж упізнали б його. Це був Коров’єв, він же Фагот.

Щоправда, зовнішня подоба Коров’єва вельми змінилася. Хиткий вогник відбивався не в надтріснутому пенсне, яке давно слід було б викинути на смітник, а в моноклі, правда, також надтріснутому. Вусики на нахабному виду було підкручено і намащено, а чорнота Коров’єва пояснювалася дуже просто — він був убраний у фрак. Біліли лише його груди.

Маг, регент, чародій, перекладач чи біс його зна хто навсправжки — словом, Коров’єв — уклонився і, широко повівши лампадкою в повітрі, запросив Марґариту йти слідом за ним. Азазелло зник.

«Ото дивовижний вечір, — думала Марґарита, — я всього сподівалась, але лише не цього! Електрику, чи що, у них вимкнули? Але найчудніше — розміри цього приміщення. Яким робом усе це може увіпхатись у московську квартиру? А таки зовсім не може!»

Хоч як мало світла давала коров’євська лампадка, Марґарита збагнула, що вона перебуває в просто неосяжній залі, та ще й з колонадою, темною і з першого враження безкінечною. Коло якоїсь канапки Коров’єв зупинився, поставив свою лампадку на якусь тумбу, рухом запропонував Марґариті сісти, а сам примостився поруч у мальовничій позі — обпершися ліктем на тумбу.

— Дозвольте мені відрекомендуватися вам, — зарипів Коров’єв, — Коров’єв. Вас дивує, що немає світла? Економія, як ви, безперечно, подумали? Ні, ні, та й ще раз ні. Хай перший-ліпший кат, хоч би один з тих, котрі сьогодні трохи пізніше матимуть честь прикладатися до вашого коліна, на цій же тумбі зітне мені голову, якщо воно так! Просто мессір не любить електричного світла, і ми вдамося до нього в найостанніший момент. І тоді його, йміть віри, не бракуватиме. Навіть, мабуть, було б добре, щоб його було менше.

Коров’єв сподобався Марґариті, й тріскуче його патякання заспокійливо вплинуло на неї.