Майстер і Маргарита

— Ваше прізвище?

— Панаєв, — ґречно відповів той.

Громадянка записала це прізвище і підняла запитальний погляд на Бегемота.

— Скабичевський, — пропищав кіт, чомусь показуючи на свій примус.

Софія Павлівна записала і це і посунула книгу відвідувачам, щоб вони поставили підписи в ній. Коров’єв навпроти прізвища «Панаєв» написав «Скабичевський», а Бегемот навпроти Скабичевського написав «Панаєв».

Арчибальд Арчибальдович, остаточно збиваючи з плиту Софію Павлівну, звабно посміхаючись, повів гостей до найкращого столика в протилежному кінці веранди, туди, де лежала найгустіша тінь, до столика, коло якого весело вигравало сонце, вриваючись в один із проміжків серед густої зелені. Софія ж Павлівна, кліпаючи від подиву, довго вивчала дивні записи, зроблені несподіваними відвідувачами в книзі.

Офіціантів Арчибальд Арчибальдович вразив не менше, ніж Софію Павлівну. Він власноручно відсунув стільця від столика, запрошуючи Коров’єва сісти, моргнув одному, щось шепнув другому, і два офіціанти заметушилися коло нових гостей, з яких один свій примус поставив поряд зі своїм поруділим черевиком на підлогу.

Вмить зникла зі стола стара скатертина в жовтих плямах, у повітрі, хрускаючи крохмалем, затріпотіла білісінька, як бедуїнський бурнус, інша, а Арчибальд Арчибальдович уже шептав тихо, але вельми значливо, нахиляючись до самого вуха Коров’єва:

— Чим буду пригощати? Баличок маю особливий… від архітекторського з’їзду відірвав…

— Ви… е-е… дайте нам взагалі закусочку… е… — доброзичливо мимрив Коров’єв, розвалюючись на стільці.

— Розумію, — стулюючи очі, багатозначно відказав Арчибальд Арчибальдович.

Бачачи, як поводиться з вельми сумнівними відвідувачами шеф ресторану, офіціанти відкинули свої підозри і взялися до справи серйозно. Один уже підносив сірника Бегемоту, що витягнув з кишені недопалок і всунув його в рот, другий підлетів, видзвонюючи зеленим склом і наставляючи коло приладдя чарки, лафітні склянки, тонкостінні бокали, з яких так добре п’ється нарзан під шатром… ні, забігаючи наперед, скажемо… пився нарзан під шатром незабутньої грибоєдовської веранди.

— Філейчиком з рябчиків можу пригостити, — музично мурчав Арчибальд Арчибальдович. Гість у надтріснутому пенсне цілком схвалював пропозиції командира бригу і прихильно дивився на нього крізь непотрібне скельце.

Белетрист Петраков-Суховій з дружиною, який обідав за сусіднім столом і саме доїдав свинячий ескалоп, із властивою всім письменникам спостережливістю, завважив упадання Арчибальда Арчибальдовича і вельми вразився, А дружина його, дуже поважна дама, просто навіть приревнувала пірата до Коров’єва, ба, навіть ложечкою забрязкала… — що ж це, мовляв, нас затримують… час і морозиво подавати! В чому річ?..

Проте, пославши Петраковій звабну посмішку, Арчибальд Арчибальдович скерував до неї офіціанта, а сам не облишив своїх дорогих гостей. Ох, тямковитий був Арчибальд Арчибальдович! А що вже спостережливий, то, мабуть, не менше, ніж самі письменники! Арчибальд Арчибальдович знав і про сеанс у Вар’єте, і про багато інших подій цих днів, чув5 але, на противагу іншим, повз вуха не пропустив ні слова «картатий», ні слова «кіт». Арчибальд Арчибальдович відразу збагнув, хто його відвідувачі. А збагнувши, природно, волів не заходити з ними у сварку. А ось Софія Павлівна безголова! Треба ж, надумала — перегороджувати цим двом дорогу на веранду! А втім, що з неї візьмеш.

Бундючно тикаючи ложечкою у вершкове морозиво, яке починало розкисати, Петракова невдоволєним поглядом стежила, як столик перед двома, вбраними в питомих блазнів, наче від чар обростає наїдками. Лискуче вимиті салатні пагони вже стирчали із вази зі свіжою ікрою… мить, і, як з-під землі, уродилося на підсунутому спеціальному столикові запітніле срібне відерце…

Лише пересвідчившись у тому, що все зроблено по честі, лише тоді, коли в руках офіціантів прилетіла накрита пательня, в якій щось вурчало, Арчибальд Арчибальдович наважився покинути двох таємничих відвідувачів, та й то вибачливо шепнувши їм:

— Даруйте! На хвилинку! Особисто простежу за філейчиками!

Він відлетів від стола і зник у внутрішніх переходах ресторану. Коли б який обсерватор міг простежити подальші дії Арчибальда Арчибальдовича, вони, безумовно, видалися б йому дещо загадковими.

Шеф попрямував зовсім не на кухню доглянути філейчики, а в комору ресторану. Він відімкнув її власним ключем, зачинивсь у ній, витяг зі скрині з льодом обережно, щоб не забруднити манжети, два важкіших балики, запакував їх у газетний папір, акуратно перев’язав мотузочкою і відклав убік. Потім у сусідній кімнаті перевірив, чи на своєму місці його літнє пальто на шовковій підкладці та капелюх, і лише після цього пішов на кухню, де кухар ретельно обробляв філейчики, які пірат обіцяв гостям.