Майстер і Маргарита

Якісь чудернацькі думки виповнили голову недужому поетові «Ось приклад справжнього щасливця… — тут Рюхін випростався на весь зріст на платформі автомобіля і заніс руку, нападаючи чомусь на чавунного чоловіка, який нікого не займав. — Як би не ступив він у житті, що б не діялося з ним, усе йшло йому на користь, усе оберталось йому на славу! Але що він зробив? Я не збагну… Що особливе є в цих словах: «Буря млою…»? Не збагну!.. Поталанило, поталанило! — раптом з трутизною Виснував Рюхін ї відчув, що машина під ним зрушилася, — стріляв, стріляв у нього цей білогвардієць і розтрощив стегно і забезпечив безсмертя…»

Колона рушила. Зовсім хворий та навіть постарілий поет не більше як за дві: хвилини вже входив на веранду Грибоєдова. Вона вже спорожніла. У кутку допивала якась компанія, і в центрі її метушився знайомий конферансьє в тюбетейці з бокалом «Абрау» в руці.

Рюхіна, обтяженого рушниками, зустрів привітно Арчибальд Арчибальдович і відразу вибавив його від проклятущих ганчірок. Якби Рюхін так не сточив свою душу в клініці та на машині, він, мабуть, мав би чималу втіху, розповідаючи про те, як усе було в лікарні, й прикрашаючи розповідь вигадуваними подробицями. Але зараз йому було не до того, та хоч який неспостережливий був Рюхін, — тепер, після тортур на вантажівці, він уперше гостро вгледівся в пірата й збагнув, що хоч той і розпитує про Бездомного і навіть вигукує «ой-йо-йой!», але насправді він цілковито байдужий до долі Бездомного і не має до нього ані крихти жалю, «І молодець! Так і треба!» — з цинічною, самознищуючою злістю подумав Рюхін і"урвавши розповідь про шизофренію, попрохав;

— Арчибальде Арчибальдовичу, горілочки б мені…

Пірат виобразив на обличчі співчуття, шепнув:

— Розумію… одну хвилиночку…. — і зробив знак офіціантові.

За чверть години Рюхін, сам-самісінький, сидів, скоцюрбившись над рибцем, пив чарку за чаркою, розуміючи і визнаючи, що виправити в його житті вже нічого не можна, а можна лише забути.

Поет змарнував свою ніч, поки інші бенкетували, і тепер розумів, що повернути її годі. Варто лише підвести голову від лампи вгору до неба, щоб зрозуміти, що ніч пропала без вороття. Офіціанти поспіхом зривали скатертини зі столів. У котів, що шмигали побіля веранди, був ранковий вигляд. На поета нестримно навалювався день.

Розділ 7

НЕДОБРА КВАРТИРА

Якби наступного ранку Стьопі Лиходєєву сказали так: «Стьопо! Тебе розстріляють, якщо ти цю ж мить не підведешся!» — Стьопа відповів би млосним, ледве чутним голосом: «Розстрілюйте, робіть зі мною що хочете, але я не встану».

Де там устати, — йому здавалося, що він не може розтулити очей, бо тільки-но він це зробить, як ударить блискавка і голову йому враз же рознесе на друзки. В цій голові гув важенний дзвін, між яблуками очей та стуленими повіками пропливали бурі плями з вогненно-зеленими обіддями, і на додачу до всього нудило, причому здавалося, що нуда ця пов’язана зі звуками якогось навратливого патефона.

Стьопа силувався щось пригадати, але пригадувалося лиш одне — що, здається, вчора і невідомо де він стояв з серветкою в руці й намагався поцілувати якусь даму, при тому обіцяючи їй наступного дня, і саме опівдні, прийти до неї гостем. Дама від цього відмагалася, кажучи: «Ні, ні, мене не буде вдома!» — а Стьопа затято стояв на своєму: «А я ось візьму та й прийду!»

Ні хто була ця дама, ні котра зараз година, ні яке число і якого місяця — Стьопа притьмом не знав і, що було найгірше, не міг дібрати, де він перебуває. Він спробував з’ясувати хоч би це останнє і для цього розліпив склеєні повіки лівого ока. В напівтемряві щось тьмяно відсвічувалося. Стьопа, нарешті, впізнав трюмо і зрозумів, що він лежить горілиць у себе на ліжкові, тобто на колишньому ліжкові ювелірші, у спальні. В ту мить йому так ударило в голову, що він заплющив око і застогнав.

Дамо пояснення: Стьопа Лиходєєв, директор театру Вар’єте, очутився вранці в себе на тій самій квартирі, в якій він мешкав разом з покійним Берліозом, у великому шестиповерховому будинкові, розташованому літерою «П» на Садовій вулиці.

Потрібно сказати, що квартира ця — № 50 — давно вже мала славу якщо не погану, то принаймні дивну. Ще два роки тому власницею її була вдова ювеліра де Фужере. Анна Францівна де Фужере, п’ятдесятилітня поважна і дуже промітна дама, три кімнати з п’яти винаймала квартирантам: одному, прізвище якого, здається, було Бєломут, і другому — з утраченим прізвищем.