Гаррі Поттер і Таємна кімната

Містер Візлі зиркнув на годинника, а тоді — на свою дружину.

— Молі, кохана…

— Ні, Артуре.

— Ніхто ж не побачить. Ця маленька кнопочка запустить підсилювач невидимості, я сам його встановив. Він допоможе нам піднятися в повітря, а тоді нас прикриють хмари. Хвилин за десять будемо на місці, і ніхто нічого не…

— Я сказала ні, Артуре. Не серед білого дня.

Вони прибули на Кінґс–Крос за чверть одинадцята. Містер Візлі метнувся через дорогу по візочки для валіз, і всі побігли на вокзал.

Торік Гаррі таки встиг на «Гоґвортський експрес». Найтяжче було потрапити на платформу номер дев’ять і три чверті, яка була невидима для маґлівських очей. Для цього кожен мав проскочити крізь масивну перегородку, що розділяла дев’яту й десяту платформи. Боляче не було, але треба було стежити, щоб ніхто з маґлів не помітив, куди ви щезаєте.

— Спочатку Персі, — сказала місіс Візлі, нервово поглядаючи на годинник над головою. Для непомітного проходу крізь перегородку залишалося п’ять хвилин.

Персі миттю помчав уперед і щез. За ним побіг містер Візлі, а тоді Фред і Джордж.

— Я беру Джіні, а ви біжіть слідом за нами! — звеліла місіс Візлі Ронові й Гаррі. Вона схопила Джіні за руку й кинулася до перегородки. За мить їх уже не було.

— Побігли разом, лишилася одна хвилина! — сказав Рон.

Гаррі пересвідчився, що клітка з Гедвіґою надійно закріплена на валізі, й покотив свого візочка до перегородки. Почувався цілком упевнено, бо це було значно приємніше, ніж мандрувати з порошком флу. Вони вхопилися за ручки візочків і, набираючи швидкість, рушили просто на перегородку. Коли залишилося пару метрів, побігли і…

ТОРРОХ!..

Обидва візочки врізалися в перегородку й відскочили. Ронова валіза гупнулася додолу, Гаррі заточився і впав, а клітка з Гедвіґою покотилася лискучим тротуаром. Бідолашна сова обурено верещала. Люди вирячилися на хлопців, а вокзальний охоронець закричав:

— Що ви в біса тут витворяєте?

— Не втримали візочків, — простогнав, підводячись, Гаррі і вхопився за ребра. Рон побіг по Гедвіґу, яка так розкричалася, що в юрбі вже заговорили про надто жорстоке ставлення до тварин.

— Чому ми не можемо пройти? — просичав Гаррі. — Хіба я знаю…

Рон ошелешено роззирнувся. З десяток роззяв іще й досі їх розглядали.

— Ми зараз запізнимося на поїзд, — зашепотів Рон. — Не розумію, чому прохід закрився.

Гаррі глянув на величезний годинник, і йому стало недобре. Десять секунд… дев’ять…

Він обережно підкотив візочка до перегородки й натиснув на неї щосили. Металевий бар’єр і не думав піддаватися.

Три секунди… дві… одна…

— Усе, — ошелешено промимрив Рон. — Поїзд тю–тю… А що, як мама з татом не зможуть вернутися до нас? У тебе є якісь маґлівські гроші?

Гаррі іронічно посміхнувся:

— Дурслі вже років із шість не давали мені кишенькових грошей.

Рон притулився вухом до холодного металу.

— Нічого не чути, — сказав він розгублено. — Що робити? Я не знаю, коли мама з татом зможуть до нас повернутися.

Роззирнулися довкола. Вони й далі привертали увагу, здебільшого тому, що Гедвіґа ще й досі не вгамувалася.

— Краще зачекаємо біля машини, — запропонував Гаррі. — Ми привертаємо забагато ува…

— Гаррі! — вигукнув Рон, виблискуючи очима. — Машина!

— Що з нею?

— Можна полетіти в Гоґвортс на машині!

— Але ж я думав…

— Ми застрягли, так? Проте до школи добратися якось мусимо, правда? А навіть неповнолітнім чарівникам дозволено чарувати у критичних ситуаціях — стаття надцята якихось там обмежень трам–та–ра–рам!

Замість паніки Гаррі раптом відчув збудження.

— А ти вмієш на ній літати?

— Раз плюнути! — сказав Рон, розвертаючи візок до виходу. — Давай, якщо поспішити, ми ще наздоженемо «Гоґвортський експрес!»

І вони рушили крізь юрбу цікавих маґлів, вийшли з вокзалу й попрямували до бічної дороги, де був припаркований старий «Форд–Англія».

Кількома ударами чарівної палички Рон відчинив схожий на печеру багажник. Хлопці запхали туди валізи, поставили Гедвіґу на заднє сидіння, а самі вмостилися спереду.

— Глянь, чи ніхто не дивиться, — сказав Рон, заводячи машину ще одним ударом палички.

Гаррі вистромив голову з вікна: по головному шосе мчали машини, але на їхній вуличці було порожньо.

— Все клас! — сказав він, і Рон натиснув маленьку срібну кнопку на панелі приладів.