Гаррі Поттер і Таємна кімната

— Слухай–но, Таємна кімната була відкрита п’ятдесят років тому, правда? — запитав Гаррі. — Так казав Мелфой.

— Ну, так… — поволі вимовив Рон.

— А цьому щоденнику якраз п’ятдесят років! — схвильовано додала Герміона.

— Ну?

— Ой, Роне, прокидайся! — вигукнула Герміона. — Ми знаємо, що того, хто минулого разу відкрив Таємну кімнату, вигнали звідси п’ятдесят років тому. Знаємо, що Т. Я. Редл п’ятдесят років тому отримав нагороду за особливі заслуги перед школою. А що, як Редла нагородили за те, що він зловив спадкоємця Слизерина? Його щоденник міг би розповісти нам, мабуть, усе: де Таємна кімната, як її відчинити, що за істота там живе? А той, хто влаштовує напади тепер, звичайно, не хотів би, щоб він потрапив комусь на очі, правда?

— Класна теорія, Герміоно! — сказав Рон. — Але має одне «але»: у щоденнику нічого не написано.

Проте Герміона вже витягала з торбинки чарівну паличку.

— Може, це невидиме чорнило? — прошепотіла вона.

Тричі вдарила щоденник паличкою і вимовила:

— Апареціум!

Нічого не сталося. Герміона знову рішуче запхала руку в торбинку і видобула звідти щось подібне до яскраво–червоної гумки.

— Це виявляч, я купила його на алеї Діаґон, — пояснила вона.

Герміона старанно потерла напис «1 січня». Щоденник не піддавався.

— Кажу ж вам, тут нічого шукати! — повторив Рон. — Редлові просто подарували цей щоденник на Різдво, а йому було ліньки щось записувати.

* * *

Гаррі нікому, навіть самому собі, не зміг би пояснити, чому він відразу не викинув Редлового щоденника. Власне, навіть знаючи, що всі сторінки чисті, він однаково гортав їх, немов то була історія, яку він хотів дочитати. І хоча Гаррі був переконаний, що ніколи раніше не чув імені Т. Я. Редл, йому чомусь здавалося, мовби воно для нього щось означало, мовби Редл — напівзабутий приятель його дитинства. Але це абсурд. До Гоґвортсу він ніколи не мав друзів, адже всі боялися Дадлі.

Отож Гаррі твердо вирішив довідатися про Редла більше. Наступного дня під час перерви він попрямував до кімнати трофеїв, щоб оглянути Редлову нагороду. З ним пішли й захоплена Герміона, і знуджений Рон: кімнатою трофеїв він був пересичений на все життя…

Блискучий золотий щит з Редловим ім’ям стояв у шафі в кутку. На ньому не було жодних пояснень, за що його дали («Чудово, бо інакше цей щит був би ще більший — я б і досі його чистив», — зауважив Рон). А втім, вони знайшли Редлове ім’я на старій медалі «За магічні заслуги» і в списку колишніх шкільних старост.

— Щось він дуже нагадує мені Персі, — скривився Рон. — Староста гуртожитку, староста школи, — мабуть, був найкращим учнем у кожному класі.

— Ти так кажеш, ніби це погано, — образилася Герміона.

* * *

Над Гоґвортсом знову викотилося сонце. У настроях учнів почала проблискувати надія. Після Джастіна й Майже–Безголового Ніка нових нападів не було. Мадам Помфрі радісно повідомляла, що мандрагори стали дратівливими й мовчазними, а це означало, що їхнє дитинство швидко минало.

— От зникнуть їхні прищі, і їх можна буде знову саджати в горщики, — розраджувала вона Філча. — А після того ми їх зріжемо й відваримо. Скоро Місіс Норіс буде знову з вами.

Можливо, спадкоємець Слизерина просто злякався, подумав Гаррі. Відчиняти Таємну кімнату стає дедалі ризикованіше — за цим пильнує уся школа. Може, та потвора знову залягла в сплячку на наступні п’ятдесят років…

Проте Ерні Макмілан з Гафелпафу не поділяв такого оптимістичного погляду. Ерні й далі був переконаний, що в усьому винен Гаррі, адже, на думку Ерні, він сам «виказав себе з головою» у клубі дуелянтів. А тут іще й Півз підливав масла у вогонь: він несподівано вигулькував у людних коридорах і горлав: «Ох, Поттере–компоттере, ну що ти виробляєш!..» — та ще й пританцьовував.

Ґільдерой Локарт, здавалося, вважав, ніби це він зупинив напади. Гаррі підслухав його вихваляння перед професоркою Макґонеґел, поки ґрифіндорці сходилися на урок трансфігурації.

— Мінерво, я не думаю, що виникнуть якісь нові проблеми, — авторитетно заявляв він, постукуючи пальцем по кінчику носа й підморгуючи. — Гадаю, цього разу Кімнату зачинено назавжди. Злочинець, мабуть, зрозумів, що рано чи пізно йому не втекти від мене. Вирішив, що краще вчасно зупинитися, поки я не знищив його остаточно. Зараз треба тільки піднести учням настрій. Забути все, що сталося минулого семестру! Не розкриватиму всіх карт, але, гадаю, я знаю, що робити.