Гаррі Поттер і в’язень Азкабану

— А ти багато знаєш про Гоґсмід? — зацікавилася Герміона. — Я читала, що це єдине селище в Англії, де нема жодного маґла…

— Здається, що так, — недбало відповів Рон. — Але я рвуся туди за іншим: хочу нарешті потрапити в «Медові руці»!

— А що то таке? — здивувалася Герміона.

— Крамниця солодощів, цукерня, — замріяно пояснив Рон. — У ній є все, що завгодно… перчортики, від яких з рота йде дим, шоколадні кулі, наповнені полуничним мусом і згущеними вершками, а ще класні цукрові пера, які можна смоктати в класі з таким виглядом, ніби ти розмірковуєш, що писати далі…

— Але й у самому Гоґсміді багато цікавого! — наполягала Герміона. — В «Історичних чаклунських місцях» написано, що в місцевому готельчику був штаб повстання ґоблінів 1612 року, а Вересклива Халупа вважається найжахливішим будинком з привидами у всій Британії. А ще…

— … літальні шербетові кульки: тільки посмокчеш — і зразу підіймаєшся на кілька сантиметрів над землею, — і далі не вгавав Рон, який явно не слухав Герміони.

Герміона глянула на Гаррі.

— О, як то гарно: вибратися іноді з замку і погуляти в Гоґсміді, правда?

— Мабуть, так, — зітхнув Гаррі. — Потім мені розкажете.

— Тобто? — не зрозумів Рон.

— Я не можу там з’являтися. Ні Дурслі, ні Фадж не підписали мені дозволу.

Рон просто очманів.

— Тобі не можна там бувати?! Але ж… та ні… тобі дасть дозвіл Макґонеґел чи хтось інший…

Гаррі невесело усміхнувся. Щоб професорка Макґонеґел, найсуворіша вихователька ґрифіндорського гуртожитку, дала дозвіл?..

— …або запитаємо Фреда й Джорджа: вони знають усі потаємні виходи з замку..

— Роне! — вигукнула Герміона. — Гаррі не можна виходити зі школи, доки Блек на волі…

— Саме це мені й скаже Макґонеґел, якщо я звернуся до неї по дозвіл, — зітхнув Гаррі.

— Але з ним будемо ми! — не здавався Рон. — Блек не наважиться…

— Ой, Роне, та не мели дурниць, — скривилася Герміона. — Блек серед білого дня підірвав купу людей! Невже ти гадаєш, що він побачить нас і побоїться нападати на Гаррі? — 3 цими словами вона почала розв’язувати кошик з Криволапиком.

— Не випускай! — крикнув Рон, але було вже пізно.

Криволапик м’яко вистрибнув з кошика, потягся, позіхнув і скочив Ронові на коліна. Кишеня на Ронових грудях затремтіла, і він сердито відіпхнув кота.

— Забирайся звідси!

— Роне, перестань! — розгнівалася Герміона.

Рон не поліз би за словом у кишеню, але саме тієї миті заворушився професор Люпин. Усі троє завмерли, але професор просто інакше вмостив голову та й далі собі спав з напівроззявленим ротом.

«Гоґвортський експрес» рухався все далі на північ, і краєвиди за вікном спохмурніли, а небо затягли хмари. По коридору сюди–туди бігали учні. Криволапик тим часом умостився на вільному сидінні, повернувши свою плескату морду до Рона. Його жовті баньки втупилися в заповітну Ронову кишеню.

О першій годині у дверях з’явилася пухкенька відьма з візочком, повним їжі.

— Як гадаєте, може, розбудити і його? — кивнув Рон на професора Люпина. — Здається, йому не завадило б попоїсти.

Герміона обережно підійшла до Люпина.

— Е–е… пане професоре… Даруйте… пане професоре…

Він не ворушився.

— Не журіться, любі, — заспокоїла їх відьма, простягаючи Гаррі цілу гору тістечок з казана. — Як прокинеться і захоче їсти — я буду біля машиніста.

— Сподіваюся, він справді спить? — насторожився Рон, коли відьма зачинила двері. — Тобто… він не помер, ні?..

— Та ні, дихає, — прошепотіла Герміона і взяла в Гаррі тістечко.

Хоч професор Люпин і не був надто привітним сусідом, але його присутність у купе мала свої переваги. Пополудні, коли за вікном почав іти дощ, а пагорби вкрилися мрякою, у коридорі знову почулися кроки, і в дверях виринули троє найненависніших їм осіб: Драко Мелфой та його приятелі — Вінсент Креб і Ґреґорі Ґойл.

Драко Мелфой і Гаррі ворогували ще з першої поїздки до Гоґвортсу. Мелфой, що мав бліде, гостре і хронічно єхидне обличчя, належав до слизеринського гуртожитку. Він, як і Гаррі, був ловцем своєї команди з квідичу. Кремезні й мускулисті Креб і Ґойл виконували роль Мелфоєвих посіпак. Креб, вищий на зріст, стригся під «макітру» і мав товстезну шию. У Ґойла було коротке, жорстке волосся і довгі, мов у горили, руки.

— О, кого я бачу, — як завжди, ліниво протягнув Мелфой, прочиняючи двері купе. — Потік і Візлик.