Гаррі Поттер і в’язень Азкабану

— Я просто не вірю, — шепотів Гаррі, проводячи рукою по «Вогнеблискавці». — Хто…?

Рон так реготав, уявляючи Мелфоя, що аж упав на Гарріне ліжко.

— А я знаю хто! — озвався Рон, стримуючи сміх. — Це міг зробити Люпин!

— Що? — зареготав у відповідь Гаррі. — Люпин? Якби він мав стільки грошей, то купив би собі для початку нову мантію.

— Це так, але він тебе любить, — не поступався Рон. — Його тут не було, коли розбився твій «Німбус», але він, мабуть, про це почув і купив тобі на Діаґоні «Вогнеблискавку»…

— Як це його тут не було? — здивувався Гаррі. — У день матчу він хворів.

— Так, але в шкільній лікарні його не було, — пояснив Рон. — Я тоді там чистив нічні горщики. Пам’ятаєш Снейпове покарання?

Гаррі насупився.

— Не уявляю… Люпинові така мітла не по кишені.

— Чого це ви тут регочете?

На порозі стояла одягнена в халат Герміона з роздратованим Криволапиком на руках. На котячій шиї висів разочок блискіток.

— Не пускай його сюди! — Рон поспіхом хапнув з ліжка Скеберса і запхав його в кишеню своєї піжами. Та Герміона його не слухала. Вона кинула Криволапика на порожнє Шеймусове ліжко і з роззявленим ротом втупилася у «Вогнеблискавку».

— Ой, Гаррі! Хто ж тобі це прислав?

— Якби ж я знав, — відповів Гаррі. — Там не було ні вітальної картки, ні чогось іншого.

На його превеликий подив, Герміона спохмурніла й закусила губу.

— Що з тобою? — здивувався Рон.

— Не знаю, — повільно мовила Герміона, — але все це трошки дивно. Це ж, здається, досить добра мітла, правда?

— Та це ж найкласніша модель! — обурено пояснив Рон.

— Отже, вона дуже дорога…

— Дорожча за всі слизеринські мітли разом узяті!

— Ну… і хто ж міг прислати Гаррі таку дорогу річ і навіть не назватися? — запитала Герміона.

— Кого це цікавить? — нетерпляче сказав Рон. — Слухай, Гаррі, даси спробувати? Можна?

— Я не вважаю, що на цій мітлі можна літати! — різко сказала Герміона.

Гаррі й Рон глянули на неї.

— А що ж Гаррі з нею робити — підлогу підмітати? Але відповісти йому Герміона не встигла: Криволапик стрибнув із Шеймусового ліжка просто на Рона.

— ЗАБЕРИ… ЙОГО… ЗВІДСИ! — зарепетував Рон.

Криволапикові пазурі вп’ялися в його піжаму, Скеберс кинувся навтьоки і стрибнув Ронові на плече. Рон схопив Скеберса за хвіст і спробував копнути Криволапика ногою, проте влучив у валізу біля Гарріного ліжка і… застрибав на одній нозі, завиваючи від болю.

Раптом кімнату пронизав металевий свист. Зі старих шкарпеток дядька Вернона викотився стервоскоп, засвітився і закружляв на підлозі. Криволапикова шерсть стала дибки.

— О, я й забув про нього! — Гаррі схилився і підняв стервоскоп. — Я цих шкарпеток ніколи не ношу.

Стервоскоп крутився і свистів у нього на долоні. Криволапик сичав і бризкав слиною.

— Та забери звідси свого кота, Герміоно! — буркнув розлючений Рон, розтираючи пальці на ногах.

Герміона з Криволапиком на руках, що не спускав з Рона жовтих лиховісних очей, вийшла з кімнати.

— Заціди йому, щоб заглухло! — крикнув Рон.

Гаррі знову запхав стервоскоп у шкарпетку й кинув його у валізу. Тепер чулося тільки Ронове покректування від болю й роздратування. Скеберс зіщулився в його долонях. Гаррі давненько не бачив, щоб той вилазив з Ронової кишені, тож був прикро вражений, який він став худющий і облізлий.

— Щось він геть захирів, правда? — запитав Гаррі.

— Це від стресу! — пояснив Рон. — Від того прибацаного котяри!

Але Гаррі пригадав слова господині «Магічного звіринця», що звичайні пацюки живуть не більше трьох років. «Мабуть, Скеберс позбавлений магічної сили, — думав Гаррі, — тому жити йому лишилося зовсім небагато. А Рон хоч і нарікає на нікчемного Скеберса, проте за ним сумуватиме».

Того ранку в ґрифіндорській вітальні чомусь не відчувалося різдвяного настрою. Герміона замкнула Криволапика в спальні й сердито косилася на Рона за те, що той хотів підгилити її кота. Рон і собі ображено пихкав: Криволапик знову ледь не загриз Скеберса. Гаррі не вдалося їх помирити, тож він почав розглядати свою «Вогнеблискавку», з якою прийшов до вітальні. Герміону чомусь і це дратувало. Вона нічого не казала, але дивилася на мітлу так сердито, мовби й та ворогувала з її котом.

Настала обідня пора, вони спустилися до Великої зали й побачили, що всі столи знову відсунуті до стін, а в центрі стояв один–єдиний стіл, накритий на дванадцять персон. За столом сиділи професори Дамблдор, Макґонеґел, Снейп, Спраут, Флитвік і сторож Філч в запліснявілому фраці замість звичного рудого плаща. З ними були тільки троє учнів: двоє переляканих першокласників і понурий п’ятикласник зі Слизерину.