Гаррі Поттер і в’язень Азкабану

— Мушу з вами трохи побалакати, — Геґрід з незвично серйозним виглядом усівся поміж них.

— Про що? — запитав Гаррі.

— Про Герміону.

— А що з нею таке? — запитав Рон.

— Таке… що їй самотньо. Після Різдва вона часто сюди приходить. Спершу ви не балакали з нею через «Вогнеблискавку», а тепер не балакаєте, бо її кіт…

— …стеребив Скеберса! — сердито вставив Рон.

— …бо її кіт повівся, як усі коти, — вперто вів Геґрід. — Вона тут кілька разів аж плакала, бідачка. Їй зараз дуже тєжко. Знаєте, трохи забагато на себе взєла… Та все ж викроїла часу і для мого Бакбика, отак… Знайшла пару файних аргументів… Тепер він має надію…

— Вибач, Геґріде, ми теж повинні були допомогти… — почав незграбно виправдовуватися Гаррі.

— Та я ж тебе не виную! — відмахнувся від вибачень Геґрід. — Один Господь знає, скілько ти всього мав на душі… я ж видів, як ти день і ніч тренувався. Але скажу по правді: я си сподівав, то друзі для вас важливіші за мітли й пацюків. Ото й усьо.

Гаррі й Рон знічено перезирнулись.

— Знаєш, Роне, як вона си засмутила, коли Блек мало не штрикнув тебе ножем. Герміона має таке добре серце, а ви з нею не балакаєте…

— Коли вона позбудеться того котяри, я знову з нею розмовлятиму! — сердито вигукнув Рон. — Але ж вона й слухати не хоче! А то ж не кіт, а чудовисько!

— Видиш… люди іноді так подурному прив’язуються до своїх звірєток!.. — розважливо мовив Геґрід. Бакбик за його спиною виплюнув на подушку кілька тхорячих кісток.

Решту вечора вони обговорювали шанси Ґрифіндору на кубок з квідичу. О дев’ятій Геґрід відпровадив їх до замку.

У вітальні біля дошки оголошень вони побачили чималу юрбу ґрифіндорців.

— У неділю — Гоґсмід! — прочитав Рон, ставши навшпиньки. — Що ти про це думаєш? — тихенько запитав він, коли вони з Гаррі вмостилися в кріслах.

— Ну, Філч поки що не загородив тунель до «Медових руць»… — ще тихіше відповів Гаррі.

— Гаррі! — у його правому вусі пролунав чийсь голос.

Гаррі аж підскочив. Він озирнувся й побачив Герміону, що сиділа за сусіднім столом. Її закривала стіна книжок, у якій вона зробила невеличку шпарку.

— Гаррі, якщо ти знову підеш у Гоґсмід… я розповім професорці Макґонеґел про карту! — рішуче прошепотіла Герміона.

— Гаррі, тут хтось про щось казав, ти чув? — заскрипів зубами Рон, не дивлячись на Герміону.

— Роне, як ти можеш тягти його з собою після всього, що сталося вночі! Я не жартую, я розповім…

— О, тепер ти хочеш, щоб вигнали Гаррі! — обурився Рон. — Що, мало шкоди наробила цього року?

Герміона хотіла щось відповісти, але тут їй на коліна стрибнув Криволапик і легенько завуркотів. Герміона злякано зиркнула на Рона, схопила кота й побігла до дівочої спальні.

— То що скажеш? — запитав Рон, мовби нічого й не сталося. — Давай, минулого разу ти ж нічого й не бачив. Навіть у «Зонко» не був!

Гаррі озирнувся, щоб пересвідчитись, що поблизу немає Герміони:

— Добре, — сказав він. — Але цього разу я візьму плащ–невидимку.

* * *

Суботнього ранку Гаррі поклав у портфель плащ–невидимку, засунув у кишеню Карту мародера і пішов з усіма на сніданок. Герміона підозріло зиркала на нього, але він уникав її погляду. А коли всі вийшли у вестибюль і попрямували до вхідних дверей, Гаррі на її очах поспішив мармуровими сходами нагору.

— Бувай! — гукнув він Ронові. — Побачимось, коли повернешся!

Рон усміхнувся й підморгнув.

Гаррі поспіхом піднявся на четвертий поверх.

Дорогою вийняв з кишені Карту мародера, сів навпочіпки за спиною одноокої відьми і розправив карту на колінах. Крихітна цяточка рухалася в його напрямку, Гаррі придивився уважніше. Мініатюрними літерами біля цяточки було написано: «Лонґботом».

Гаррі миттю витяг чарівну паличку, прошепотів «Дісендіум!» і запхнув портфель у статую. І тільки–но зібрався туди пірнути, як з–за рогу вигулькнув Невіл.

— Гаррі! Я й забув, що ти теж не їдеш у Гоґсмід!

— Привіт, Невіле! — Гаррі хутко відійшов від статуї і запхнув карту назад у кишеню. — Що поробляєш?

— Та нічого, — знизав плечима Невіл. — Зіграємо у вибухові карти?

— Е–е… не тепер… я зібрався в бібліотеку, мушу дописати для Люпина реферат про упирів…

— Я з тобою! — радісно вигукнув Невіл. — Я теж його ще не написав!

— Ой… стривай… ну, так… я й забув: я ж закінчив його ще вчора!