Гаррі Поттер і в’язень Азкабану

— Чого ти мене зупинила? — сердито запитав Рон, коли вони зайшли до Великої зали на обід. — Ти бачила? Вони вже й сокиру наготували! Оце справедливість!

— Роне, твій тато працює в міністерстві. Тобі не варто задиратися з його шефом! — сказала Герміона, хоч і сама була стривожена. — Якщо Геґрід цього разу не розгубиться і чітко все аргументує, вони не посміють стратити Бакбика…

Але Гаррі бачив, що Герміона й сама не дуже вірила в те, що казала. За обіднім столом вирувало радісне збудження, адже сьогодні був останній екзаменаційний день. Гаррі, Рон і Герміона не поділяли загальної радості.

Останнім екзаменом у Гаррі й Рона було віщування, а в Герміони — маґлознавство. Вони разом піднялися нагору. На другому поверсі Герміона їх покинула, а Гаррі з Роном піднялися аж на восьмий, де на гвинтових сходах уже сиділи їхні однокласники й востаннє переглядали свої конспекти.

— Вона викликає по одному, — повідомив Невіл, коли вони сіли біля нього. На колінах він тримав «Розтуманення майбутнього», розгорнувши його на сторінці, присвяченій магічному кристалу. — А ви бачили хоч що–небудь у тій кришталевій кулі? — сумно запитав він.

— Ні, — байдуже озвався Рон. Він постійно зиркав на годинник. Гаррі знав, що він рахує хвилини до початку розгляду апеляції.

Черга біля кабінету зменшувалася надто повільно. Коли черговий учень злазив по срібній драбині, усі накидалися на нього з тривожним шепотом:

— Що вона питала? Все нормально? Але ніхто нічого не відповідав.

— Вона сказала — їй відкрилося це в кулі — якщо я вам щось розповім, то зі мною станеться жахливе нещастя! — пропищав Невіл, злізаючи по драбині.

— Хитро придумано! — пирхнув Рон. — Знаєш, я починаю думати, що Герміона мала рацію… — він показав на люк над головою, — …це просто стара шахрайка.

— Так, — погодився Гаррі, також глянувши на годинника: була вже друга. — Чого вона так затягує?..

Гордо сяючи, драбиною спустилася Парваті.

— Вона сказала, що в мене всі задатки справжньої провидиці, — повідомила вона Гаррі й Рону. — Я стільки всього бачила… ну, щасливо!

Вона збігла гвинтовими сходами донизу, де на неї вже чекала Лаванда.

— Рональд Візлі, — покликав згори знайомий примарний голос. Рон скривився й поліз угору. Гаррі залишався єдиним, кого ще не викликали. Він умостився на підлозі, притулився спиною до стіни, слухаючи, як дзижчить муха в залитому сонячним світлом вікні. Він думав про Геґріда.

Хвилин за двадцять на драбині з’явилися великі Ронові стопи.

— Ну як? — запитав Гаррі, зводячись на ноги.

— Маразм, — відповів Рон. — Я нічого не побачив, тож наплів їй сім мішків гречаної вовни. Хоча не думаю, що вона мені повірила…

— Зустрінемось у вітальні, — кинув Гаррі, зачувши своє ім’я: «Гаррі Поттер!»

У вежі було ще задушливіше, ніж звичайно. Вікна були зашторені, в каміні палахкотів вогонь, і Гаррі аж закашлявся від нудотного запаху. Наштовхуючись на крісла і столики, він пробирався до професорки Трелоні, що сиділа біля великої кришталевої кулі.

— Доброго дня, мій любий, — м’яко мовила вона. — Якщо твоя ласка, загаянь у кулю… не поспішай… і скажеш, що ти там побачив…

Гаррі схилився над кришталевою кулею і зосереджено втупився в неї. Він щиро намагався побачити там бодай щось, окрім кружляння білої мряки, але все було марно.

— Ну? — делікатно поцікавилася професорка Трелоні. — Що ти бачиш?

Було душно, і йому свербіло в носі від пахучого диму, що струменів з каміна. Він згадав Ронові слова і вирішив щось вигадати.

— Е–е… — почав Гаррі, — темна постать… гм…

— Що вона тобі нагадує? — прошепотіла професорка Трелоні. — Ну ж, подумай…

Гаррі згадав про Бакбика.

— Гіпогрифа, — рішуче мовив він.

— Справді! — ледь чутно видихнула професорка Трелоні, завзято щось записуючи на пергаменті, що лежав у неї на колінах. — Мій хлопчику, ти бачиш, мабуть, завершення розгляду Міністерством магії справи бідолашного Геґріда! Придивися уважніше… тобі не здається, що гіпогриф… без голови?

— Ні, — не вагаючись, відповів Гаррі.

— Ти впевнений? — наполягала професорка Трелоні. — Ти справді впевнений, мій любий? Ти не бачиш, як він, можливо, корчиться на землі, а якась невиразна постать здіймає над ним сокиру?

— Ні! — заперечив Гаррі. Його почало нудити.

— Немає крові? Або заплаканого Геґріда?