Гаррі Поттер і келих вогню

— Невіле, та я пожартував, — зареготав Фред.

Герміона взяла шматочок пирога. А тоді спитала:

— Фреде, ти всі ці харчі приніс з кухні?

— Ага, — відповів Фред, вишкіряючи зуби. Він перейшов на пронизливий писк, імітуючи ельфа–домовика. — «Все, що завгодно, паничу, все, що забажаєте!» Вони з біса запобігливі… Навіть смаженого буйвола дістали б, якби я сказав, що голодний.

— Як ти туди пробираєшся? — поцікавилася Герміона безневинним тоном.

— Дуже просто, — відповів Фред. — За картиною вази з фруктами є таємні двері. Треба полоскотати грушу, вона захихоче і… — Він раптом зупинився і з підозрою глянув на неї. — А що?..

— Нічого, — швидко відказала Герміона.

— Збираєшся вивести ельфів на страйк? — спитав Джордж. — Вирішила викинути свої листівки й брошури і підняти їх на повстання?

Дехто неголосно засміявся. Герміона не відповіла.

— І не подумай збивати їх з пантелику балачками, що вони повинні мати одяг і зарплатню! — застережливо сказав Фред. — Вони тоді перестануть куховарити!

Тієї миті Невіл перебив розмову, бо раптом перетворився на велику канарку.

— Ой, Невіле, вибач! — вигукнув Фред, перекрикуючи сміх. — Я й забув — ми таки справді зачарували заварні тістечка…

Однак менш ніж за хвилину Невіл облиняв, пір’я з нього опало на підлогу, а сам він став такий, як був. Навіть почав сміятися разом з усіма.

— Канаркові заварні! — крикнув Фред до захопленої юрби. — Наше з Джорджем заварне — за сім серпиків одне!

Була майже перша ночі, коли Гаррі з Роном, Невілом, Шеймусом та Діном піднялися до спальні. Перед тим, як запнути запони довкола ліжка, Гаррі поклав крихітну модель угорської рогохвістки на свій столик. Модель позіхнула, скрутилася калачиком і заплющила очі. Справді, подумав Гаррі, ховаючись за запонами, Геґрід знає, що каже… вони таки нічого… ці дракони…

* * *

Початок грудня приніс у Гоґвортс вітер та сніг з дощем. Узимку замок завжди обдувало вітрами. Гаррі радів його камінам та масивним стінам щоразу, як проминав дурмстрензький корабель, що гойдався на озері від різких подувів вітру, а його чорні вітрила тріпотіли на тлі похмурого темного неба. Бобатонський дім на колесах також видавався йому доволі холодним. Він помітив, як Геґрід старанно дбає, щоб коні мадам Максім завжди мали їхній улюблений напій — ячмінне віскі. Випарів з напувачки в дальньому кутку загороди вистачало, щоб на уроці догляду за магічними істотами весь клас злегка п’янів. Радості з цього було мало, адже вони й далі доглядали жахливих вибухозадих скрутів, а для цього потрібен був незатьмарений розум.

— Я геть не певен — впадають тоті скрути в зимову сплєчку чи нє, — сказав Геґрід, вивівши на гарбузову грядку учнів, що дрижали від холоду. — Гадаю, треба вкласти їх у ящики — може, й поснуть…

Скрутів лишилося всього десять. Очевидно, від прогулянок їхнє бажання убивати одне одного не зникало. Кожен скрут сягав тепер мало не двох метрів завдовжки. Твердий сірий панцир, сильні, швидкі лапи, задні частини тіл, що вибухали вогнем, жала й присоски — Гаррі ніколи в житті не бачив огидніших істот. Клас похнюплено дивився на здоровенні ящики, які приніс Геґрід. Всі вони були вистелені подушками й пухкими ковдрами.

— Ми тілько си вкладемо їх тут–во, — сказав Геґрід, — закриємо накривками та й увидимо, що буде.

Але, як виявилося, скрути не впадали в зимову сплячку, і їм не подобалося, що їх запихають у викладені подушками ящики, та ще й наглухо там закривають. Незабаром Геґрід уже вигукував: «Йой, не кричіть, не бійте си!», поки скрути несамовито гасали по гарбузовій грядці, всіяній тліючими уламками ящиків. Більшість учнів — на чолі з Мелфоєм, Кребом та Ґойлом — втекли у Геґрідову халупу й там забарикадувалися. Натомість Гаррі, Рон та Герміона були серед тих, хто намагався допомогти Геґрідові. Разом — хоч і ціною численних опіків та порізів — вони змогли зловити й зв’язати дев’ятьох скрутів. Урешті–решт лиш один скрут залишився на волі.

— Не страхайте єго! — заволав Геґрід, коли Рон та Гаррі почали стріляти в скрута струменями вогняних іскор зі своїх чарівних паличок. Скрут зловісно посунув на них, трясучи над власною спиною вигнутим дугою жалом. — Вловіть його тим шнуром за жало, аби він не зранив інших!

— Авжеж, нам би цього дуже не хотілося! — зі злістю крикнув Рон, припертий разом з Гаррі до стіни Геґрідової халупи. Струмені іскор ледве стримували скрута.