Гаррі Поттер і келих вогню

З усієї сили Гаррі відштовхнувся ластами й зрозумів, що вони знову перетворилися на звичайні ноги… Вода ринула через рот просто в легені… В голові запаморочилося, але він знав, що світло й повітря вже за якихось три метри… Він мусив випливти… мусив…

Гаррі так сильно й швидко бовтав ногами, що відчував, як м’язи аж кричать, протестуючи. Здавалося, навіть у мозок набралося води. Він не міг дихати, він прагнув кисню, він мусив випливати, не смів зупинятися…

І тоді нарешті голова Гаррі пробилася крізь поверхню води. Чудове, холодне, чисте повітря обжалило його мокре лице. Він буквально ковтнув це повітря — так, наче досі ніколи як слід не дихав — і, важко хекаючи, витяг нагору Рона й дівчинку. Дикі зеленоволосі голови, які його супроводжували, випірнули слідом за ним — вони йому всміхалися.

Натовп на трибунах здійняв несамовитий галас. Здавалося, всі, до одного, з криком і вереском посхоплювалися на ноги. Гаррі здалося, ніби вони вирішили, що Рон і дівчинка мертві. Але це було не так. Обоє розплющили очі. Дівчинка злякано й розгублено кліпала, а Рон вихлюпнув із себе цілий потік води, примружився від яскравого світла, обернувся до Гаррі й сказав:

— Трохи мокро, правда?

Тоді помітив сестру Флер і спитав у Гаррі:

— Навіщо ти тягнув ще й її?

— Флер не з’явилася. Я не міг її покинути, — хапаючи ротом повітря, пояснив Гаррі.

— Гаррі, ти бовдур, — сказав Рон, — невже ти всерйоз сприйняв ту пісеньку? Дамблдор не дав би нам потопитися!

— Але ж у пісні…

— Лише для того, щоб ти вклався в час! — вигукнув Рон. — Сподіваюся, ти внизу не гаяв часу й не корчив з себе героя!

Гаррі відчув себе дурнем. Роздратованим дурнем. Легко Ронові казати: він спав, він не відчув, як моторошно там у воді, в оточенні озброєних списами водяників, які, здавалося, були готові вбивати.

— Давай, — коротко сказав Гаррі, — допоможи. Навряд чи вона вміє добре плавати.

Вони потягли сестру Флер до берега, з якого за ними уважно спостерігали судді. Водяники супроводжували їх, наче почесна гвардія, виспівуючи свої жахливі скрипучі пісні.

Гаррі побачив, як мадам Помфрі метушиться над Герміоною, Крумом, Седриком та Чо, загорнутими в грубі ковдри. З берега до Гаррі й Рона радісно всміхалися Дамблдор і Лудо Беґмен, а от Персі, блідий і набагато молодший на вигляд, розбризкуючи воду, побіг їм назустріч. Тим часом мадам Максім намагалася стримати Флер Делякур, котра ледь не в істериці поривалася скочити у воду.

— Ґабгіель! Ґабгіель! Вона мегтва? Вона дихає?

— Усе гаразд! — намагався крикнути їй Гаррі, але був такий виснажений, що ледве міг говорити — не те, що кричати.

Персі обхопив Рона і тяг його на берег («Відшепишь, Пегші, жі мною вше добге!»). Дамблдор і Беґмен підтримували Гаррі. Флер вирвалася від мадам Максім і обіймала сестру.

— Це все ґгинділи… вони на мене напали, пгокляті… о Ґабгіель, я вже думала… думала, що…

— Ану, підійди сюди, — почувся голос мадам Помфрі. Вона схопила Гаррі й потягла до Герміони та інших. Потім загорнула його в ковдру так туго, наче то була гамівна сорочка, і влила в горло якогось гарячого зілля. У Гаррі з вух аж пара пішла.

— Гаррі, ти молодець! — закричала Герміона. — Ти виконав завдання, ти сам здогадався, сам–самісінький!

— Ну… — промовив Гаррі. Він сказав би їй про Добі, але якраз помітив, що за ним спостерігає Каркароф. Він єдиний з суддів не вийшов з–за столу, єдиний, хто не виказував радості й полегшення від того, що Гаррі, Рон та сестра Флер повернулися назад неушкоджені. — Так, це правда, — сказав Гаррі, трохи підвищивши голос, щоб Каркароф його почув.

— Ти мати водяний жучок у волоссі, Гер–мов–ніно! — сказав Крум.

Гаррі здалося, ніби Крум намагається привернути її увагу — можливо, аби нагадати, що він щойно врятував їй життя. Герміона нетерпляче струснула з волосся жучка й сказала:

— Але ти, Гаррі, так запізнився… Довго нас шукав?

— Та ні… Я знайшов вас вчасно…

Гаррі почувався ще більшим дурнем. Тепер, як він вийшов з води, йому було цілком зрозуміло, що Дамблдорові заходи безпеки не допустили б смерті заручника лише тому, що чемпіон не з’явився. Треба було просто хапати Рона й пливти. Тоді він був би першим… Седрик та Крум не гаяли часу, не думали про інших. Вони не поставилися до пісні підводних істот аж так серйозно…

Дамблдор нахилився над водою, захопившись розмовою з русалкою — мабуть, головною — особливо дикою й жахливою на вигляд. Дамблдор видавав такі ж скрипучі звуки, якими спілкувалися водяники й русалки, перебуваючи на суші — вочевидь, він знав їхню мову. Врешті–решт він випростався, повернувся до колег і сказав: