Гаррі Поттер і келих вогню

— Заберіть їх! — бризкаючи слиною, загорлав він дементорам. — Заберіть їх і нехай вони там згниють!

— Тату! Тату, я непричетний! Не треба! Не треба! Тату, благаю!

— Гаррі, думаю, тобі пора повернутися до мого кабінету, — почувся тихий голос.

Гаррі здригнувся і озирнувсь.

Праворуч від нього сидів Албус Дамблдор і дивився, як дементори тягнуть з підвалу Кравчевого сина. Але й ліворуч від нього сидів Албус Дамблдор — цей дивився просто на Гаррі.

— Ходімо, — сказав цей Дамблдор, що сидів ліворуч, і взяв Гаррі за лікоть. Гаррі відчув, що здіймається в повітря. Підвал почав танути. На якусь мить настала цілковита темрява, потім Гаррі зробив повільний кульбіт і приземлився на ноги в залитому яскравим світлом кабінеті Дамблдора. Перед ним у шафі мерехтіла кам’яна чаша. Поряд стояв Албус Дамблдор.

— Пане професоре, — видихнув Гаррі, — я знаю, що не мав права… я не хотів… дверцята шафи були прочинені і я…

— Я все розумію, — кивнув Дамблдор. Він узяв чашу, переніс її на свій відполірований стіл і сів у крісло. Знаком він запросив Гаррі сісти навпроти.

Гаррі так і зробив, не зводячи погляду з дивної посудини. Її вміст знову став таким, як і раніше — сріблясто–біла речовина вирувала й брижилася під його поглядом.

— Що це таке? — тремтячим голосом спитав Гаррі.

— Це називається «сито спогадів», — відповів Дамблдор. — Іноді я виявляю — таке відчуття, мабуть, знайоме й тобі, — що моя голова занадто забита різноманітними думками й спогадами.

— Е–е–е… — лише й вимовив Гаррі, котрому таке відчуття насправді було незнайоме.

— У таких випадках, — Дамблдор показав на чашу, — я використовую сито спогадів. Треба просто видобути зі свідомості надлишок думок, злити їх у чашу — і можна повертатися до них на дозвіллі. Коли вони в такому вигляді, то набагато легше зрозуміти загальні схеми та зв’язки між подіями.

— Ви маєте на увазі… що ця речовина — ваші думки? — промовив Гаррі, дивлячись на вируючу сріблясту речовину в посудині.

— Безперечно, — підтвердив Дамблдор. — Дозволь, я тобі покажу.

Дамблдор витяг з мантії чарівну паличку й приклав її кінчиком до скроні. Коли відвів паличку — за нею потяглася сива волосина — і раптом Гаррі усвідомив, що насправді то була нитка тієї ж сріблястої речовини, що наповнювала сито спогадів. Дамблдор додав у чашу цю свіжу думку, і вражений Гаррі побачив власне обличчя, що плавало на поверхні.

Дамблдор узявся обома руками за краї чаші й потрусив нею — точнісінько так, як роблять з решетом золотошукачі. Гаррі побачив, як його обличчя перетворюється на обличчя Снейпа, як той відкриває рота і щось промовляє до стелі. Його голос супроводжувався відлунням.

— Воно повертається… У Каркарофа теж… сильніше й чіткіше, ніж завжди…

— Зрозуміти це я міг би й без сторонньої допомоги, — зітхнув Дамблдор. — Але яка різниця.

Він глянув на Гаррі поверх окулярів–півмісяців. Той дивився на Снейпове обличчя, що й далі крутилося в чаші.

— Я користувався ситом спогадів якраз перед тим, як прибув містер Фадж. Довелося поспіхом його ховати. Тому я й не зачинив як слід дверцята шафки. Зрозуміло, що це привернуло твою увагу.

— Вибачте, — пробурмотів Гаррі.

Дамблдор похитав головою.

— Цікавість — не гріх, — сказав він. — Але цікавість має супроводжуватися обережністю…

Трохи спохмурнівши, він тицьнув кінчиком чарівної палички в чашу. З неї одразу ж виринула постать пухкенької сердитої дівчини років шістнадцяти, яка стала повільно обертатися, стоячи ногами в ситі спогадів. Вона не помічала ні Гаррі, ні Дамблдора. Коли дівчина заговорила, її голос відлунював так само, як і Снейпів — наче долинав із дна кам’яної чаші:

— Професоре Дамблдор, він наклав на мене закляття — а я ж його лише дражнила. Я тільки сказала, що бачила, як він у той четвер цілувався з Флоренс за оранжереями…

— Але навіщо, Берто? — сумно спитав Дамблдор, дивлячись на дівчину, що продовжувала обертатися. — Скажи, навіщо ти за ним ішла?

— Берта? — прошепотів Гаррі, дивлячись на неї. — Це Берта Джоркінз?

— Так, — підтвердив Дамблдор, знову повертаючи думки в чашу. Берта занурилась, і речовина стала срібляста й непрозора. — Такою я пам’ятаю Берту, коли вона ще навчалася в школі.

Сріблясте світло від сита спогадів освітлювало Дамблдорове обличчя — і Гаррі раптом побачив, який професор старий. Авжеж, він знав, що Дамблдор уже в літах, та досі не сприймав його як людину похилого віку.