Гаррі Поттер і келих вогню

— Пам’ятаю лише, як нескінченно довго, без відпочинку, без сну, секунда за секундою, я змушував себе існувати… Прихисток я знайшов у далекому закордонному лісі, і просто чекав… Авжеж, думав я, хто–небудь із відданих мені смертежерів незабаром знайде свого хазяїна… хтось прийде до мене і з допомогою магії поверне мені тіло, бо сам я зробити цього не можу… Та я чекав даремно…

Шурхотіння ще раз пробігло колом смертежерів, і на якусь мить запала моторошна тиша. Волдеморт досхочу насолодився нею, а тоді повів далі:

— У мене залишилася єдина властивість. Я міг захоплювати тіла інших. Та я не насмілювався йти в багатолюдні місця, бо знав, що аврори шукають мене скрізь. Зрідка я вселявся в тварин — зрозуміло, перевагу надавав зміям — та це було не набагато краще, ніж існувати у формі безтілесного духа, адже тварини непристосовані до магії… і моя присутність у їхніх тілах укорочувала їм життя. Жодна не прожила довго…

— А потім… чотири роки тому… з’явилися засоби для мого повернення. Молодий, дурний і довірливий чарівник ішов собі через мій ліс. Здавалося, це той шанс, про який я мріяв… адже він виявився вчителем у Дамблдоровій школі… він легко піддався моїй волі… я повернувся з ним у цю країну і незабаром заволодів його тілом, щоб зблизька наглядати, як він виконує мої накази. Та план провалився. Украсти філософський камінь не вдалося. Я не зумів забезпечити собі безсмертя. Мені завадили… знову завадив Гаррі Поттер…

Вкотре запала тиша. Навіть листя на тисі не ворушилося. Смертежери стояли нерухомо, лиш поблимували з–під масок очима на Волдеморта й Гаррі.

— Мій слуга помер, щойно я покинув його тіло. Я почувався ще слабшим, ніж перед тим, — вів далі Волдеморт. — Я повернувся до своєї далекої схованки. Не заперечую — я боявся, що вже ніколи не поверну своєї сили… Можливо, то був найчорніший період… Я не сподівався на появу ще одного чарівника, в тіло якого можна буде вселитися… і вже не сподівався, що хоч один зі смертежерів перейметься моєю долею…

Один чи два чаклуни в колі злякано заворушилися, та Волдеморт не звернув на них уваги.

— А тоді, менше року тому, коли я вже майже втратив надію, це нарешті сталося… повернувся мій слуга Червохвіст, котрий сфальшував власну смерть, щоб уникнути правосуддя. Його викрили ті, кого він колись вважав друзями, тому він вирішив повернутися до свого хазяїна. Він шукав мене в країні, де, як розповідали, я переховувався… Допомагали Червохвосту, звичайно, щури, яких він зустрічав по дорозі. Він має цікаву спорідненість зі щурами. Правда, Червохвосте? Його маленькі нечупарні друзі розповіли, що далеко в Албанських горах є місце, яке всі обминають… Малі тваринки знаходять там свою смерть — темна тінь захоплює їхні тіла…

— Одначе його повернення до мене було непросте. Правду кажу, Червохвосте? Якось увечері, втомившись і зголоднівши, він необдумано зупинився в готелі на краю лісу. У тому лісі він сподівався знайти мене… І як ви думаєте, кого він там зустрів? Таку собі Берту Джоркінз, чарівницю з Міністерства магії.

— Але доля все ж прихильна до Лорда Волдеморта. Той випадок міг стати кінцем і для Червохвоста, і для моєї надії на відродження. Та Червохвіст раптом виявив несподівану гостроту розуму. Він переконав її вийти на вечірню прогулянку в ліс. Йому це вдалося… він привів її до мене. Берта Джоркінз, яка могла все знищити, стала найдорожчим даром, вищим за всі мої мрії… Адже — після недовгих переконувань — вона стала щедрим джерелом інформації.

— Вона повідомила, що цього року в Гоґвортсі відбудеться Тричаклунський турнір. Від неї я дізнався про найвідданішого смертежера, який прагнув мені допомогти, — варто було з ним лише зв’язатися. Берта багато чого мені розповіла… та засоби, яких я вжив, щоб зламати чари її пам’яті, виявилися такими потужними, що коли я витяг з неї всю важливу інформацію, то її розум і тіло безповоротно зіпсувалися. Вона відслужила своє. Я не міг більше владарювати над її тілом. Довелося її позбутися.

Волдеморт вишкірився в жахливій посмішці, його червоні очі були байдужі й безжальні.

— Червохвостове тіло теж було непридатне — воно привернуло б до себе забагато уваги, адже всі вважали його мертвим. Однак воно було здорове, й мало стати мені в пригоді. Хоча з нього й нікчемний чарівник, та він міг виконувати мої вказівки, щоб створити мені бодай недорозвинуте, слабке тіло, в котре я міг би вселитися й очікувати необхідних складників для справжнього переродження… Лише одне–два закляття, винайдені мною самим… невеличка допомога від моєї любої Наджіні, — червоні Волдемортові очі зупинилися на змії, що невтомно повзала навколо, — настійку зготували з крові єдинорога та зміїної отрути, що її забезпечила Наджіні… Незабаром я повернувся до майже людського вигляду. Я навіть мав досить сили для подорожі.