Гаррі Поттер і келих вогню

— Три… — пробурмотів містер Візлі, не зводячи ока з годинника, — два… один…

Усе сталося миттєво. Гаррі відчув, ніби хтось різко смикнув його за якийсь гачок у районі пупа. Ноги відірвалися від землі. З обох боків його стискали плечі Рона й Герміони. Усі вони мчали кудись уперед, а довкола вив вітер і мерехтіли барви. Палець Гаррі наче прилип до черевика, що тягнув його за собою, мов магніт. А тоді…

Його ноги гупнули об землю. Рон врізався в нього й повалив додолу. Летиключ важко впав на землю біля його голови.

Гаррі глянув угору. Містер Візлі, містер Діґорі й Седрик стояли на ногах, хоч і хиталися, наче од вітру. Усі інші лежали на землі.

— Сім по п’ятій з гори Горностаєва Голова, — почувся чийсь голос.

Розділ сьомий

БЕҐМЕН І КРАВЧ

Гаррі вивільнився з–під Рона і звівся на ноги. Вони прибули на якесь порожнє й повите мрякою пустище. Перед ними стояло двоє втомлених і сердитих на вигляд чаклунів. Один тримав великого золотого годинника, а другий — товстий сувій пергаменту і гусяче перо. Обидва були вдягнені під маґлів, хоча й дуже невміло. Той, що з годинником, мав на собі твідовий костюм і височенні чоботи з калошами, а його колега — шотландську спідничку–кілт і мексиканське пончо.

— Доброго ранку, Безіле, — привітався містер Візлі й подав чаклунові у кілті черевика. Той жбурнув його у велику коробку для використаних летиключів. Гаррі побачив там стару газету, порожню бляшанку з–під пива і пробитого футбольного м’яча.

— Вітаю, Артуре, — втомлено озвався Безіл. — Ти не на службі, ні? Добре декому… а ми тут цілу ніч простовбичили… краще відійдіть, бо о п’ятій п’ятнадцять прибуває велика група з Чорного лісу. Стривайте, покажу вам, де ставити намети… Візлі… Візлі… — Він переглянув пергамент зі списком. — Метрів чотириста звідси, перша ділянка. Там розпорядником містер Робертс. Діґорі… друга ділянка… питати містера Пейна.

— Дякую, Безіле, — промовив містер Візлі й показав усім, щоб ішли за ним.

Вони рушили через пустище, мало що бачачи в тумані. Хвилин через двадцять підійшли до брами, за якою стояла невеличка кам’яниця. А на великому похилому полі за кам’яницею Гаррі розрізнив невиразні обриси багатьох сотень наметів, що тяглися аж до темного лісу на обрії. Компанія містера Візлі попрощалася з родиною Діґорі й підійшла до дверей кам’яниці.

Там стояв якийсь чоловік і розглядав намети. Гаррі відразу збагнув, що це єдиний тут справжній маґл. Почувши кроки, чоловік глянув на них.

— Добрий ранок! — бадьоро привітався містер Візлі.

— Добрий, — відповів йому маґл.

— Це ви містер Робертс?

— Та я, — підтвердив містер Робертс. — А ви хто будете?

— Візлі… два намети, записалися днів зо два тому.

— Ага, — сказав містер Робертс, перевіряючи список, приколотий до дверей. — Маєте місце аж під лісом… Лише на одну ніч?

— На одну, — підтвердив містер Візлі.

— Заплатите зараз? — спитав містер Робертс.

— А… ну, так… аякже… — погодився містер Візлі.

Він відійшов на кілька кроків від кам’яниці й підкликав до себе Гаррі. — Допоможи, Гаррі, — пробурмотів він, витягаючи з кишені пачку маґлівських грошей і відраховуючи з неї банкноти. — Це що… е–е… десятка? А, так, я вже бачу на ній дрібненьку цифру… а оце тоді п’ять?

— Двадцять, — упівголоса виправив Гаррі, розуміючи, що містер Робертс прислухається до кожного слова.

— Ну, так, звісно… навіть не знаю. Такі маленькі папірці…

— Ви іноземець? — поцікавився містер Робертс, коли містер Візлі підійшов до нього з потрібною сумою грошей.

— Іноземець? — здивовано перепитав містер Візлі.

— Ви вже не перший, хто має клопіт з грішми, — пояснив містер Робертс, пильно придивляючись до містера Візлі. — Десять хвилин тому одна пара пробувала розрахуватися величезними золотими монетами з півколеса завбільшки.

— Справді? — нервово озвався містер Візлі.

Містер Робертс почав шукати в бляшанці здачу.

— Ніколи ще не було стільки людей, — сказав він, знову глянувши на затуманене поле. — Сотні попередніх замовлень. Хоч зазвичай сюди приїжджають без жодних попереджень…

— Он як? — здивувався містер Візлі, простягаючи руку за здачею, але містер Робертс не поспішав її давати.

— Ага, — задумливо проказав він. — Народ звідусюди. Повно іноземців. І не тільки іноземців. Ще й психів. Один тип тиняється тут у спідниці й пончо.