Гаррі Поттер і келих вогню

— Допіру си вилупили, — гордо повідомив Геґрід, — тож ви зможете самі їх виростити! Думаю, шо то буде файна робота!

— А чого це ми повинні їх, тіпа, вирощувати? — пролунав холодний голос.

То саме надійшли слизеринці. А говорив Драко Мелфой. Креб і Ґойл схвально загиготіли.

Геґрід не знав, що й відповісти.

— Карочє, що вони роблять? — допитувався Мелфой. — Яка з них користь?

Геґрід роззявив рота, і з усієї сили щось обмірковував. Запала тиша, а тоді він пробурмотів:

— Мелфой, то є тема наступного уроку. Нині ви їх просто погодуйте. Спробуєте давати різні харчі — я ще не мав з ними справи і точно не знаю, що їм си смакує — маю тут мурашині яйка і жаб’ячу печінку, а ще кавальчик вужика… просто давайте їм усього потрошку.

— Як не гній, то ще якась гидота, — пробурмотів Шеймус.

Якби не глибока симпатія до Геґріда, ніщо б не змусило Гаррі, Рона й Герміону набирати повні жмені слизької жаб’ячої печінки і класти її в ящики, спокушаючи вибухозадих скрутів. Гаррі не міг позбутися підозри, що все це безглуздо, бо скидалося на те, що скрути не мають ротів.

— Ой! — заверещав Дін Томас, коли минуло хвилин з десять. — Пече!

Геґрід стурбовано підбіг до нього.

— У нього ззаду вибухло! — сердито пояснив Дін, показуючи Геґрідові опік на руці.

— Авжеж, бува, шо вони си стрілєют, — погодився Геґрід.

— Бе–е! — знову скривилася Лаванда Браун. — Геґріде, а що то в нього стирчить?

— Деякі з них мают жала, — радісно відповів Геґрід, а Лаванда мерщій висмикнула з ящика руку. — Думаю, шо то самці… бо самиці мают на животах такі собі прицмоки… мабуть, аби кров смоктати.

— Карочє, мені тепер ясно, чого ми їх годуємо, — саркастично скривився Мелфой. — Тіпа, хто ж не захоче мати домашню худібку, що одночасно палить, жалить і кусає?

— Хоч вони й не дуже гарні, та це ще не означає, що від них немає користі, — не витримала Герміона. — Драконяча кров має дивовижні магічні властивості, але ж драконів дома не заводять!

Гаррі й Рон підсміхнулися до Геґріда, і він теж непомітно відповів їм усмішкою з–під густої бороди. Геґрід завжди мріяв завести вдома дракончика, і Гаррі, Рон та Герміона чудово про це знали. Коли вони ще навчалися в першому класі, він навіть якийсь час тримав у своїй хатинці лютого норвезького хребтоспина на ім’я Норберт. Геґрід дуже любив усіляких потвор — що небезпечніші вони були, то краще.

— Добре хоч, що ті скрути маленькі, — сказав Рон, коли вони через годину верталися в замок на обід.

— Це поки що, — роздратовано буркнула Герміона, — а от Геґрід з’ясує, чим їх годувати, і вони повиростають метрів по два.

— Але ж це не матиме значення, якщо, наприклад, виявиться, що вони лікують морську хворобу? — підступно усміхнувся до неї Рон.

— Ти ж прекрасно знаєш, що я про їхню користь сказала тільки, щоб заткнути рота Мелфоєві, — відповіла Герміона. — Хоч він, якщо чесно, мав рацію. Найкраще було б усіх їх почавити, поки вони не почали на нас нападати.

Друзі вмостилися за ґрифіндорським столом, де їх уже чекала картопля з баранячою відбивною. Герміона почала їсти так швидко, що Гаррі з Роном на неї аж витріщилися.

— Це що, новий метод боротьби за права ельфів? — поцікавився Рон. — Ти хочеш, щоб тебе знудило?

— Ні, — бундючно відповіла Герміона (це було нелегко зробити з повнісіньким ротом). — Просто мені треба в бібліотеку.

— Що? — здивувався Рон. — Герміоно, це ж лише перший день навчання! Нам ще нічого не завдавали!

Герміона знизала плечима й далі поглинала їжу, ніби кілька днів не їла. Тоді зіскочила на ноги і швидко вибігла зі словами: «Побачимося за вечерею!»

Коли дзвінок сповістив про початок післяобідніх уроків, Гаррі й Рон по гвинтових сходах піднялися у Північну вежу, звідки срібна драбина вела до круглого люка в стелі — входу в кабінет професорки Трелоні.

Вони вилізли по драбині і їхні ніздрі одразу вловили знайомий солодкий запах, що долинав з каміна. Як завжди, вікна були завішені шторами. Округла кімната була залита тьмяно–червоним світлом численних ламп, задрапірованих шарфами та шалями. Друзі проминули безліч уже зайнятих кріселець із ситцевою оббивкою та пуфиків, що тіснилися в кімнатці, і вмостилися за невеличким круглим столиком.

— Добрий день, — пролунав за спиною в Гаррі потойбічний голос професорки Трелоні. Гаррі аж підскочив.