Гаррі Поттер і келих вогню

— Дякую, Северусе, — рішуче відказав Дамблдор, і Снейп замовк, хоч його очі й далі зловісно світилися з–під масного чорного волосся.

Професор Дамблдор подивився на Гаррі, а той глянув на нього, намагаючись угадати вираз його очей за окулярами, що скидалися на півмісяці.

— Гаррі, ти клав своє прізвище у Келих Вогню? — спокійно спитав Дамблдор.

— Ні, — відповів Гаррі. Він добре відчував, як пильно всі за ним стежать. Снейп буркнув щось недовірливе.

— Може, ти попросив когось зі старших учнів покласти його в Келих Вогню замість тебе? — допитувався Дамблдор, не звертаючи уваги на Снейпа.

— Ні, — палко заперечив Гаррі.

— Алє ж ясно, шчьо він брешє! — вигукнула мадам Максім. Снейп похитав головою, скрививши губи.

— Він не міг перетнути вікову лінію, — категорично сказала професорка Макґонеґел. — Я впевнена, що ніхто цього не заперечить…

— Дамбельдорр міг якось п’омілітися з тієї лінією, — знизала плечима мадам Максім.

— Це цілком можливо, — ввічливо погодився Дамблдор.

— Дамблдоре, ти ж чудово знаєш, що не помилився! — розсердилася професорка Макґонеґел. — Ну що за нісенітниця! Гаррі не міг перетнути лінію сам! Професор Дамблдор вважає, що він не вмовляв нікого зі старших учнів кинути пергамент за нього. На мою думку, це мало б вас усіх переконати!

Вона розлючено зиркнула на професора Снейпа.

— Містере Кравч… містере Беґмен, — сказав Каркароф, і голос у нього знову звучав єлейно, — ви наші… е–е… неупереджені судді. Ви, звичайно, погодитесь, що все це вкрай незаконно?

Беґмен витер хустинкою своє кругле хлопчаче обличчя й зиркнув на містера Кравча, що стояв збоку від каміна; його обличчя ховалося в тіні. Вигляд він мав трохи моторошний, бо напівтемрява робила його значно старшим та ще й схожим на череп. Але заговорив він своїм звичним різким голосом. — Ми мусимо виконувати правила, а правила чітко визначають, що учні, чиї імена вилетіли з Келиха Вогню, зобов’язані брати участь у турнірі.

— Барті знає всі правила напам’ять, — засяяв Беґмен і обернувся до Каркарофа та до мадам Максім, промовляючи своїм виглядом, що справу вирішено.

— Я наполягаю, щоб інші мої учні ще раз могли подати свої кандидатури, — поставив вимогу Каркароф. Від його усмішки та єлейного голосу не лишилося й сліду, а обличчя огидно скривилося. — Ви знову поставите Келих Вогню, і будемо вкидати прізвища, поки кожна школа не матиме двох чемпіонів. Так буде справедливо, Дамблдор.

— Містере Каркароф, з цього нічого не вийде, — заперечив Беґмен. — Келих Вогню вже згас… він не загориться аж до початку наступного турніру…

— …в якому Дурмстренґ участі не братиме! — вибухнув Каркароф. — Після всіх наших зустрічей, переговорів та компромісів я такого не сподівався! Я навіть думаю, чи не поїхати нам додому!

— Порожні погрози, Каркароф! — прогарчав біля дверей чийсь голос. — Ти вже свого чемпіона не покинеш. Він повинен змагатися. Усі вони повинні змагатися. Нерозривна магічна угода, як казав Дамблдор. Доречно, правда?

Це говорив Муді, який щойно зайшов у кімнату. Він пошкутильгав до каміна, і кожен другий його крок супроводжувався голосним цоканням.

— Доречно? — перепитав Каркароф. — Муді, щось я тебе не зрозумів.

Гаррі бачив, що він намагався сказати це бундючно, ніби слова Муді його анітрохи не стосувалися, однак його видали руки, що мимоволі стислися в кулаки.

— Невже? — неголосно мовив Муді. — Каркороф, це ж так просто. Хтось опустив у Келих Поттерове прізвище, знаючи, що він буде змушений змагатися, якщо воно звідти вилетить.

— Очевідно, хтось т’акий, хто хотів д’ати ‘Оґвортсу подвійню п’еревагу! — втрутилася мадам Максім.

— Цілком з вами згоден, мадам Максім, — вклонився їй Каркароф. — Я скаржитимусь у Міністерство магії та в Міжнародну конфедерацію чаклунів…

— Якщо хтось і має підстави скаржитися, то лише Поттер, — прогарчав Муді, — але… хоч це й дивно… я ще не почув від нього ні слова…

— Чього йому скагжітись? — тупнула ногою Флер Делякур. — Він отгимав можьлівість позмагат’ися. Ось ми місьяцьями чекали, чи нас обегуть! Чєсть нашіх шкіл! Пгиз тисьячя ґалєонів — та інші за це зальюбкі віддалі б жітя!

— Можливо, дехто якраз і хоче, щоб Поттер віддав своє життя, — сказав несподівано тихо Муді.

Після цих слів запанувала напружена тиша.

Лудо Беґмен, що мав доволі стривожений вигляд, нервово похитався на ногах і сказав: — Муді, друже… та що ти таке говориш!