Команда "Синьої чайки"

Діти в цьому прибережному селищі міцно товаришували між собою… Усі гуртом, і Іво разом з ними, ходили вони до школи, якщо, звичайно, над островом не лютував ураган, — у негоду й дорослі не вистромляли носа з хати. Школа була по той бік крутої гори, за дві години ходи. По дорозі із школи хлопчики полювали на гадюк та скорпіонів, нишпорили по скелях. Одне слово, поводилися достеменно так, як і всі хлопчики на світі.

Іво ріс, мов дике терня. По матері він успадкував гарне, виразне, майже брунатне обличчя, ясну усмішку й світлі, променисті очі. Чуприни його не торкався гребінець, але довгі чорні кучері завжди так ладно лежали на голові, ніби він старанно зачісував їх.

Часто Іво подовгу нерухомо стояв при березі з остенем у руці. Погляд його був спокійний, зосереджений і терпеливий. Угледівши рибину, що підпливала пастися в прибережних заростях морських водоростей, хлопчина блискавично кидав остень. Узбережжя вздовж цієї частини острова він знав, як своїх п'ять пальців. Знав, де стоять підводні скелі, всіяні безліччю їстівних молюсків, знав усі обмілини, де водилися креветки, краби й табуни риби, — добре знав усе морське дно, де тільки діставав Івів остень. Хлопчина знав повадки всіх жителів моря; ставив тенета й на чайок, що величезними зграями гніздилися в розколинах прибережних скель.

У дні, коли на острів поверталася весна, хлопчину охоплював дивний неспокій. Можливо, то в ньому озивалася бентежна батькова вдача… В такі дні Іво уникав товариства. Він блукав поміж прибережних скель, а думки його линули до невідомих країн, мандрували разом із батьком, про якого Іво знав з розповідей старого Юста. Або, присівши під розквітлим мигдалем, побіля материної могили, звідки видно сусідні острови, хлопець поринав у світ казок, які довелося йому чути, міркував про піратів, про Колумба…

Сільце внизу, на березі затоки, видавалося йому тісним гніздом, у якому не розгорнеш крил, його друзі мають рідних; разом з батьками та братами виходять на старих суденцях у море на ловитву, а Іво — один як палець, і нікому його пригорнути, приголубити або нехай і насварити, його вабило ген за море, у широкий світ, туди, де на нього чекає велике бурхливе життя, повне дивовижних пригод.

Коли одного разу Іво поскаржився на свою долю Юстові, старий, який дуже любив хлопця, сказав на це:

— Облиш ти ці вигадки про далекі краї! Будеш ти рибалка, так само, як оце я, як були наші діди й прадіди, як будуть усі ті, що житимуть по нас. Звісно, яке воно, наше життя, що на землі, що на морі — злидні та й годі; але прецінь живемо й житимем, доки море нас не поглине. Тут, на острові, теж можна довго жити! Мені ось уже сімдесят років, багато чого зазнав я на своєму віку! Отак і тобі буде!

Жаль узяв Іва: старий Юст хотів міцно прикувати його до острова, хоч море таке безмежне й по ньому пролягли дороги в усі кінці світу. І все-таки хлопець прислухався до Юстових слів, щиро вірив старому, бо той був єдиний чоловік на острові, хто не зневажав його батька.

Вдома Іво мав кілька книжок, що залишилися по батькові, — поспіль описи мандрів з малюнками та географічними картами. Інколи він виносив з хати котрусь із книжок і, вмостившись на порозі, довго роздивлявся малюнки, на яких було зображено природу, жителів далеких країв. А море перед очима йому було гладесеньке, погідне, отак ступив би на нього та й пішов би, пішов.

А як згадає про батькову сумну історію — думки його стають темніші за ніч, і страшенно шкодує хлопець, що не пам'ятає татка, що навіть у мріях не може уявити собі його образ. А скільки ж попоїздив татко по всьому світові! А які плани він снував! І хлопець подумки шукав його по всіх куточках світу. Та чи живий він, чи, може, вже й помер?..

Поночіло, на небі засвітилися зорі, здавалося, ніби вони виринають з морської безодні й підбиваються щораз вище. Хвиля ледь чутно плескала в берег. Іво зайшов до хати, навпомацки постелився, облігся й заснув з думкою про батька. Вітер бавився поламаною віконницею, розколихував її й гупав нею в стіну.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

розповідає про повернення вигнанця на острів

Пізньої години крізь темряву ночі неквапливо й нечутно плинув баркас. Прудкий вітер напинав вітрило. Дрібна хвиля з плюскотом і шипінням товклася в ніс самотнього суденця. На розі сусіднього острова блимало ясне око маяка. Ніч була ясна, тиха, лише коли-не коли ляскало вітрило об щоглу.