4  

Позаду, на кормі човна, побіля керма, сидів самотній мандрівник. Він то пильно вдивлявся в пітьму, то позирав на небо, а забачивши перед себе чорну пляму острова, припнув до щогли вітрило, заплішив кермо й перейшов на ніс, намагаючись крізь темряву розгледіти обриси берега. Ступав він важко, в кожному русі його прозирала смертельна втома, ба навіть баркас і той переваги-ваги сунув уперед скучерявілим морем, ніби геть виснажений лютим штормом.

Великим півколом суденце ввійшло в затоку, завернуло на захід і попливло вздовж берега. Сторожко, немов пачкар, скрадалося воно попід скеллям, правуючи до халупчини, обриси якої вимальовувалися крізь темінь.

Із розвиненим вітрилом суденце дісталося до мілизни, черкнуло кілем по береговім піску й зупинилося. Берегова хвиля тихо погойдувала човен. Мандрівник тим часом згорнув вітрило, зв'язав його, зняв зі щогли, а тоді сів на борт, обхопивши руками голову, й замислився. Якби оце хтось іще був у баркасі, то, певно, відчув би, що тіло в самотнього мандрівника здригається, наче від страху.

Аж ось мандрівник помацав рукою під ослончиком, дістав звідти ліхтар, засвітив його і рушив камінними сходами вгору. Тепер, при світлі ліхтаря, добре видно обличчя чоловіка. Він старий. З сивою коротко підрізаною, за матроським звичаєм, борідкою, запалими щоками, стомленими, хворобливими очима. Руки йому трусяться. Він ледь пересуває ноги, відпочиває на кожній камінній сходинці, раз у раз хапається за серце, притуляється до скелі й на превелику силу добивається до хатини.

Двері не замкнено. Тут немає злодіїв, тут нема чого поцупити, тут не побачиш і зайду чи волоцюгу.

Нечутно вступив гість у сіни. Здригнувся й став, коли вітер ударив віконницею в стіну. Тьмяний пломінчик ліхтаря окреслив на стіні зломлену тінь. Старий неквапно й уважно придивлявся до кожної речі в сінях. А тих речей не багацько. Хата занедбана й майже порожня. Усе, що мало хоча б якусь вартість, Івова мати поспродувала, щоб перебути скрутні часи. Стіни голі, попід стінами порожньо, двері до світлиці причинено. У кутку над камінним вогнищем висить мідяний казанок, під ним — жменька білого попелу й двоє горняток та ще на стіні, почеплена за мотузку, висить дерев'яна ложка.

Гість, певен, що в хаті немає живої душі, притулився до стіни, марно шукаючи очима хоча б єдину світлу пляму в цьому похмурому помешканні. Потому він увійшов до світлиці. За вікном шумів вітер, переляканий кажан забився попід стелею й вишмигнув у сіни. У дерев'яному ліжку, закутаний у полатану ковдру, спав Іво.



Старий здригнувся. Ліхтар у його руці затремтів так, що тінь наполохано затанцювала по стінах. Старий провів рукою по чолі, ніби відганяючи примару. Та ні, на постелі безтурботно спав самотній хлопчик і, мабуть, бачив сни.

Над ліжком висіла єдина прикраса цієї занедбаної оселі: поличчя вродливої молодої жінки в рамцях, оздоблених перламутровими черепашками. Чоловік ступив крок, підніс угору ліхтар і прикипів поглядом до поличчя.

Портрет немов притягував його до себе, й він схилявся до нього щораз ближче. Потім, спершись на стіну, припав обличчям до портрета, зняв його з цвяшка, притулив до серця й, застогнавши, впав навколішки. Глухий вигук прохопився з його вуст:

— Маріє, моя люба Маріє…

Іво прокинувся. Побачивши на освітлених стінах темну тінь скуленого чоловіка, що клячів на підлозі, хлопчина в безтямному жаху схопився на ліжкові й уже хотів був вискочити в двері.

Але тої миті старий обернувся. Вгледівши хлопчика, що випростаний стояв на ліжкові, він простягнув руки й звівся з підлоги. Вираз його обличчя полагіднішав, вуста безмовно ворушилися від збентеження й наглої радості. Іво немов скам'янів. Увесь його страх зненацька зник. Хлопчик не зводив очей з незнайомого, який щораз ближче підходив до нього. І раптом із самого серця в хлопчика вихопилося:

— Тато… Татусю мій!

Батько, клякнувши побіля ліжка, схопив хлопчика в обійми, а той пригорнувся до нього, й дивне, незнане досі почуття по вінця сповнювало Івове серце…

Трохи перегодя старий лагідно підвів Івове обличчя, поглянув йому в вічі, й наче власна молодість повернулася до старого.

— Синку мій, я таки знайшов тебе! Дай хоч надивлюся на тебе! Боже, яке це щастя!..

А вітер гупав і гупав поламаною віконницею в стіну…


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

розповідає про поневіряння вигнанця в широкім світі та про його смерть

  4  
×
×