Село не люди

Дарина чоловіка обійняла:

— А що я тобі, Льончику, казала? Не повірять… Не послухав! Тепер Залусківський у всіх паї повикупає, а ми отут із тобою на пару точно повиздихаємо…

Шанівці оточили Залусківського, тільки Тамарка на місці лишилася. Зиркнула по вулиці — й тихцем, тихцем геть. «Боже, який же кмітливий цей Іван! — вражалася. — Нараз зорієнтувався! Добре, що ще не всі його пропозицію чули».

До кіоску свого дійшла — вкотре пораділа, що не економила, а купила свого часу будку із заліза. Село згоріло — кіоск уцілів. Навіть пляшки всередині не постраждали. І схованка, яку Тамарка влаштувала під підлогою, неторкана.

Тамарка дістала зі схованки целофановий пакет, вийняла з нього грамів сто грошей. Усміхнулася:

— Встигну!

Подалася вулицею Імені Леніна до тих шанівців, кого Льоньків лемент не одірвав від їхнього горя.

Виходило, що з п'ятнадцяти шанівських хат на пропозицію Залусківського відгукнулися хазяї десятьох. Ураховуючи Ничипориху і Расу, з якими були розмови про земельні паї в минулому.

— Отже, вісім, — міркувала Тамарка. — А я зможу у п'ятьох паї купити! Зупинилася. Замислилася.

— Яких же п'ять? — сама собі. — Та не п'ять зовсім! П'ять — це з паями самого Залусківського і нашими з Федькою. Оце бізнесмен! Мені тільки три сім'ї продати можуть. Ну, нічого, нічого! Хоч би щось… Тамарка заскочила на подвір'я старої п'янички баби Нюсі.

Дві хвилини, сто гривень і пляшка — такій швидкості укладення ділових угод позаздрили би навіть на Волл-стрит.

Друга оферта вилилась у півгодини й триста гривень.

Залишилися Дарина з Льонькою, у яких — Тамарка чула на власні вуха — Залусківський паїв викупати не схотів. Бач, образився. Віжка під хвіст потрапила. А Тамарка — не з образливих.

Дарина з Льонькою ладнали з обгорілих дощок який-не-який дах для корови та свиней.

— Я до вас із розмовою, — гукнула Тамарка.

— Пішла геть, підлото! — Льонька як стояв із молотком, так і пішов на Тамарку.

— Хочу купити ваші паї земельні! — встигла оголосити Тамарка, перш ніж відскочила на безпечну відстань.

— Ну, заходь! — сказав Льонька, а Дарина всміхнулася гірко:

— Уже вибачай, Тамарочка, що до хати не кличемо. Не прибрано в нас!

— Та годі вже, Дарина! — Тамарка їй. — Усім погано, не тобі одній. Онде кожен собі думає, куди податися.

— А ти, я бачу, не дуже сумуєш…

— Я просто рук не опускаю! — відказала Тамарка. — Якось перезимуємо у Федькиної сестри в Килимівці, а весною вже будемо думати, що далі робити.

— А нам нема де зимувати, — заплакала Дарина. — І дитина пропала. Геть пропала. Де її тепер шукати?

— От я й кажу, — Тамарка своє. — Продайте мені ваші паї… Я добре заплачу. Не те що Іван. У вас земля є. Однаково не обробляли. Тепер вона вам зовсім ні до чого. Одна морока.

Льонька зітхнув:

— Страшно… без землі.

— А без хати не страшно?

— Хату поставимо. Мо' пошукаємо покинуту, що ще не зовсім розвалилася. А як землі не буде, то…

— То що? — Тамарка їм.

— Хто я буду без землі? — Льонька.

Тамарка руками — плеск!

— Ну й дурні ви, їй-бо! — звилася. — Я вам живі гроші пропоную, а ви за бур'яни чіпляєтеся… Онде поїдете, Катерину свою відшукаєте, заживете у місті без турбот.

— А корову і свиней куди? — Дарина їй.

— Заріжете і продасте, — Тамарка повчає, ніби мамка перший день на селі. — Знову ж — гроші. Та погоджуйтеся вже, бо терпець уривається. Піду, не повернуся. Будете колупатися у своїх бур'янах, поки…

— Добре, — видихнув Льонька. — Скільки даси? Дарина не встигла й слова вставити. Нараз усе обкрутили, і гроші з Тамарчиної долоні перекочували до Льонькиної.

Дарина ледь не луснула з досади. Тамарку наздогнала:

— Нащо ти, голубонько, чоловікові гроші віддала? Проп'є! — смикнулася.

Тамарка їй:

— Таж Льонька — ґазда!

— От паскуда, — прошепотіла Дарина. На подвір'я — а татка вже й сліду нема.

— Оце ми дохазяйнувалися, — заплакала. І пішла далі корові зі свинями дах лагодити.

Тамарка йшла попелищем і всміхалася. «А непогана я учениця! — думала. — Перепродам паї Залусківському, мені вони — зайве. Я людина торгова… Кіоска відкрити й горілкою торгувати можу де завгодно».

Залусківський, хоч Алки й лякався трохи, та Тамарчин настрій іздалеку побачив.

— Піду… — кинув жінці.

— Куди? — похмуро запитала Алка.