113  


Розділ 2

НАРАДА В ДОМІ ЕЛРОНДА


Наступного дня Фродо прокинувся рано, відчуваючи себе здоровим і бадьорим. Він прогулявся терасами над шумливим Бруїненом і подивився, як бліде, холодне сонце підіймалося над далекими горами, пронизавши косим промінням сріблястий туман; блищала роса на жовтому листі та павутинне мереживо на кущах. Сем мовчки крокував услід за Фродо, глибоко дихаючи й захоплено дивлячись на схід, на громаддя гір з укритими снігом піками На кам’яній лавці біля повороту стежки вони знайшли Більбо й Гандальфа, які заглибилися в бесіду.

— Привіт! Доброго ранку! — сказав Більбо. — Ну, готовий до Великої Ради?

— Я готовий до всього, — відповів Фродо. — Але більше за все мені хотілося б прогулятись, розвідати цю долину. Дістатися б он до тих соснових лісів! — Він указав на північ.

— Пізніше, може, й вийде, — сказав Гандальф, — але зараз не будемо складати аніяких планів. Сьогодні нам треба буде багато чого обміркувати й вирішити.

Поки вони говорили, пролунав гучний дзвінок.

— Нас кличуть! — стрепенувся Гандальф. — Ну, ходімо! Запрошені ви обоє — і Більбо, і Фродо.

Гобіти поспішили за чарівником звивистою стежкою назад до будинку; за ними, незваний і тимчасово забутий, чимчикував Сем.

Гандальф привів їх до тієї ж галереї, де вчора ввечері Фродо зустрічався з друзями.

Світло ясного осіннього ранку вже залило всю долину. Від ріки доносився гул бурхливої води. Співали птахи, навколо панував цілющий спокій. Небезпеки втечі та чутки про наближення тіні вже здавалися Фродо лише згадками про жахливий сон; але звернеш до нього обличчя були серйозні. Усі, хто тут зібрався, сиділи мовчки.

Фродо побачив Елронда, Глорфінделя та Ґлоїна, а в кутку трохи далі — Блукача у знайомому поношеному плащі. Елронд указав Фродо на місце поруч із собою й сповістив:

— Ось, друзі, той самий гобіт, Фродо, син Дрого. Небагатьом доводилося пробиратися до нас через такі небезпеки та з такою нагальною справою.

Потім він назвав імена тих, з ким Фродо ще не був знайомий. Поруч із Ґлоїном сидів молодший гном — його син Гімлі. Коло Глорфінделя розташувалося кілька радників з дому Елронда, старший з них звався Ерестором; він привів Геддора, ельфа із Срібної Гавані, якого прислав Кердан Корабел. Був там ще один ельф, іншого вигляду, одягнутий у зелене з брунатним — Леголас, син та посланець Трандуїла, короля ельфів північного Чорнолісся. А трохи обіч сидів високий чоловік із шляхетним, красивим обличчям, темноволосий, сіроокий, з гордовитим та строгим поглядом. На ньому був плащ, підбитий хутром, і чоботи для їзди верхи — речі багаті, але вже пошарпані далекими мандрами. На грудях у нього виблискував срібний ланцюжок з єдиним білим каменем; довге волосся розсипалося по плечах. На колінах у незнайомця лежав великий ріг на перев’язі, оздоблений сріблом. Брови його здивовано піднялися при появі гобітів.

— Це Боромир, — пояснив Елронд Гандальфу, — посланник з півдня. Він прибув перед світанком, йому потрібна порада. Я запросив його сюди, оскільки тут він отримає відповідь на свої питання.

Не про все, про що говорилося і що обговорювалося на цій Раді, варто розповідати. Спершу торкнулися подій у світі, особливо на півдні та в широких просторах на схід від гір. Про це Фродо чув уже багато чого; але промова Ґлоїна містила немало нового, і він уважно слухав гнома. Виявилося, що серед трудів та пишнот Самотньої Гори серця гномів зазнали тривоги.

— Вже багато років тому, — говорив Ґлоїн, — тінь неспокою лягла на наш народ. Звідки прийшла вона, ми спочатку не розуміли. Гноми стали мало–помалу дорікати: мовляв, нас втиснуто у вузькі нори, і не знати нам справжнього благополуччя й багатства, доки не розширимо своїх володінь. Почали згадувати про Морію, чи, по–нашому, Казад–Дум, прекрасний витвір пращурів. Пішли розмови, що нарешті в нас досить сил та зброї, щоб повернутись туди… — Ґлоїн зітхнув. — Морія! Морія! Диво півночі! Надто глибоко копали ми там і пробудили невідоме лихо. Довго порожніли просторі зали з тих пір, як втекли діти Даріна. Але зараз ми знов згадали про них, з тугою і страхом, бо протягом багатьох поколінь жоден гном не насмілювався увійти до воріт Казад–Думу, крім Трора, та й той загинув. Нарешті Валін прислухався до цих балачок і зважився; і хоча Даїн відпустив його з великою неохотою, він пішов на південь, а з ним Орі, й Оїн, і багато інших.

  113