Хранителі персня

— Іти до Мори я боюсь. Але я також не хочу й нехтувати порадою мага. Прошу відкласти рішення до ранку. Ми легше зважимося піти з Гандальфом при вранішньому світлі, ніж зараз, у цій крижаній темряві, під завивання вітру!

Усі замовкли й задумалися. Вітер сичав між скель і дерев, і в безлюдних нічних просторах лунало тужливе завивання.

— А вітер–бо виє по–вовчому! — зауважив раптом Араґорн. — Це орки спустилися західними схилами!

— Чи варто тоді чекати ранку? — сказав Гандальф. — Усе, як я казав: полювання почалося! Навіть якщо доживемо до світанку, хто схоче тепер пробиратися вночі на південь з вовками, що йдуть по п’ятах?

— А чи далеко до Морії? — запитав Боромир.

— До воріт на південний захід від Карадрасу близько п’ятнадцяти миль пташиного польоту, а вовчого бігу — всі двадцять, — похмуро відповів Гандальф.

— Тоді, якщо вийде, треба вирушати на світанку. Орків поки що не видно, а вовків уже чути — а це гірше, чи не так?

— Так, — сказав Арагорн, пробуючи, чи легко виходить меч із піхов. — Та тільки де вовки підвивають, туди й орки прибігають.

— Треба було слухатися Елронда, — прошепотів Пін Семові. — Я тут ні на що не придатний. Не в Бандобраса Бичого Рика я вдався — від виття цього в мене геть уся кров холоне. У житті нічого подібного не відчував…

— У мене душа в п’ятах, майстре Піне, — зізнався Сем. — Але ми поки що не з’їдені, і з нами тут міцні хлопці. Яка б доля не судилася старому Гандальфові, готовий закластися, що це не вовчий шлунок!

Щоб легше було оборонятися, загін піднявся від підніжжя горба, де вони відпочивали, на вершину. Її вінчав гайок старих, скарлючених дерев, обведений колом з валунів, які лежали врозкидку. Усередині цього кола вони розпалили вогнище — темрява й тиша все одно не завадили б зграї вовків почути їх.

Мандрівники розташувалися коло багаття й усі, крім вартових, забулися міцним сном. Бідолашний поні Білл, захований під деревами, дрижав та потів. Виття вовків чулося з усіх боків, то ближче, то далі. У мертвій тиші ночі по краю горба раз у раз миготів полиск хижих очей. Звірюки підібралися вже до кам’яного кільця. В отворі між каменями зупинився величезний вовк. Витріщившись на сплячих, він раптом видав крижане виття, наче скликаючи зграю.

Гандальф підвівся й зробив крок уперед, здійнявши патерицю.

— Слухай, Сауронів собако! Тут Гандальф. Біжи, якщо тобі дорога твоя підла шкура! Я підпалю тобі й пику, й хвіст, якщо зробиш ще хоча б крок!

Вовк загарчав і стрибнув. У ту ж мить заспівала тятива Леголасового лука. З огидним верещанням вовк упав на землю; ельфійська стріла прошила йому горлянку. Очі, які щойно горіли в темряві, одразу ж погасли. Гандальф та Арагорн відійшли від вогнища, але горб спустів; темрява мовчала, виття припинилося, було чути лише зітхання вітру.

Ніч наближалася до кінця, й щербатий місяць хилився на захід, змигуючи поміж розтріпаних хмар. Величезна зграя уоргів, крадучись, скупчилася навкруги горба і тепер пішла на стоянку Хранителів з усіх боків.

— Киньте хмизу до багаття! — крикнув Гандальф гобітам. — Спина до спини! Мечі наголо!

Вогонь здійнявся, отримавши свіже паливо. Стало видно, як сірі тіні лавиною сунуть через кільце каменів. Їм не було кінця. Арагорн простромив мечем одного з вожаків. Боромир стяв голову іншому. Поруч із ними Гімлі, твердо впершись міцними ногами в землю, орудував сокирою. Дзвеніла тятива лука.

У мерехтінні світла Гандальф раптом якось виріс, здійнявся великою грізною тінню, наче статуя стародавнього героя. Вихопивши з вогнища палаючу вуглину, він налетів на вовків. Ті відсахнулися. Високо в повітрі пролетіла вуглина й раптом зблиснула, мов сліпуча блискавка, і голос мага загримів, наче грім:

— Наур єн адрайт аммен! Наур дан інгаурот!

Почулося ревіння й тріскотіння, і найближче дерево раптово спалахнуло вогняними квітами. Полум’я стрибнуло з його верхівки на сусідні дерева. Увесь горб охопило коло сліпучого світла. Мечі й кинджали Хранителів сяяли. Остання стріла Леголаса загорілася в польоті й, палаючи, встромилася в серце велетня–вовка. Зграя пустилася навтіки.

Потроху вогонь вщух, осипався іскрами й попелом. Їдкий дим вився над обгорілими пнями й збирався над горбом у першому непевному світлі світанку. Нападники більше не з’являлися.

— Ну, що я вам казав, майстре Піне? — радів Сем. укладаючи свого меча до піхов.