Хранителі персня

— Але не можемо ж ми залишити тебе одного захищати двері! — заперечив Арагорн.

— Робіть, як я велю! — розлючено гаркнув Гандальф. — Мечі тут більше не допоможуть. Рушайте!

У цьому проході не було вікон. У цілковитій темряві спустилися вони навпомацки довгими сходами, а потім озирнулися, але нічого не побачили, тільки далеко вгорі слабко світився вогник патериці. Маг начебто стояв на варті біля зачинених дверей. Фродо, важко дихаючи, привалився до Сема, а той обхопив його руками. Так стояли вони, вдивляючись у темряву. Фродо здалося, наче він чує нагорі неясне бурмотіння голосу Гандальфа, хоча нахилене склепіння доносило лише луну. Розібрати слова не вдавалося.

Стіни підземелля ходили ходором. Раз у раз знову розкачувалися удари барабана: ррок, ррок.

Раптом на верху сходів виріс оберемок білого світла, потім почулося глухе ревіння й важкий удар. Барабани несамовито забили: дррум–рок, дррум–рок — і замовкли. Гандальф скотився сходами, ледь не поваливши друзів на землю.

— Ну, справу зроблено! — сказав він, підвівшись на ноги. — Усе, що можна було, я виконав. Але мені дістався неабиякий супротивник, важкадовелося! Гаразд, нема чого стояти тут, рушаймо далі! Якийсь час доведеться обходитися зовсім без світла — мені треба отямитись. Ходімо, ходімо! Гімлі, де ти? Підеш уперед, зі мною. А ви всі тримайтеся ближче до нас!

Хранителі, спотикаючись, пошкандибали за магом, не розуміючи, що трапилося. Барабани гриміли знову, тепер далеко й глухо, — але вони рухалися за загоном. І ніяких інших ознак погоні — ані голосів, ані тупотіння ніг. Гандальф ішов, нікуди не повертаючи: коридор вів у потрібному напрямку — вниз. Раз у раз траплялися сходинки, по п’ятдесят і більше, і в цілковитій темряві вони становили на той час головну небезпеку: розрізнити початок спуску було неможливо, аж доки нога не ступала в порожнечу. Гандальф простукував шлях патерицею, наче сліпий.

За годину вони пройшли трохи більше милі та подолали багато таких сходів. Погоні, як і раніше, не було чутно. Уже можна було сподіватися на щасливий кінець. Подолавши сьомий проліт, Гандальф зупинився.

— Стає жарко! — сказав він. — Ми вже, найімовірніше, спустилися до рівня воріт. Мабуть, треба знайти заворот–ліворуч, ближче на схід. Сподіваюсь що вихід уже недалеко. Ну й втомився ж я! Треба перепочити хвилинку, хоча б усі орки, які коли–небудь тут гасали, гналися за нами.

Гімлі взяв його за руку і допоміг присісти на сходинку.

— Що ж трапилося там, біля дверей? — запитав він. — Чи зустрів ти когось… ну, хто бив у барабан?

— Не знаю, — зізнався Гандальф. — Не знаю, хто протистояв мені. Я нічого кращого не придумав, як накласти закляття замикання. Я їх знаю багатопале для надійного замовляння потрібний час, та й тоді двері можна виламати силоміць. Я чув голоси орків і знав, що їм зовсім не важко проламати двері. Вони балакали своїм мерзотним наріччям, ледь зрозумілим, я вловив одне слово: «гхощ», тобто «вогонь».

Потім вони злякано принишкли — там, за дверима з’явилась якась страшна істота: хтось узявся за кільце і одразу відчув і мене, і моє замовляння. Я так і не зрозумів, хто це, але з такою могутністю ніколи ще мені стикатися не доводилось. Я ледь не зламався. На мить двері вийшли з–під моєї влади й почали відчинятися! Довелося застосувати суворе веління, але двері, не витримавши надзвичайного напруження, розлетілися на тріски, щось темне промайнуло в прорізі, заступаючи світло, і мене відкинуло вниз, на сходи. Уся стіна посунулася й повалилася разом із склепінням палати.

Баліна поховано тепер глибоко, а з ним, можливо, і мого супротивника. Так чи інакше, прохід нагорі повністю завалено. Ніколи раніше я не виснажувався так, не втомлювався, але зараз усе мине. Ну, а з тобою що, Фродо? Ми дуже поспішали, а то я одразу б зізнався, як ти мене порадував, коли заговорив! Я ж бо журився, що Арагорн несе хороброго, але мертвого гобіта!

— У мене все добре, — запевнив Фродо. — Я живий і цілий, тільки забиті місця болять — дурниці!

— Хотілося б мені знати, — додав Арагорн, — з якого матеріалу створено гобітів — звідки така міцність? Якби я знав про це раніше, то розмовляв би з тобою м’якше в Бригорському заїзді! Та такий удар списом уклав би й дикого вепра!

— А ось мене, на щастя, не вклав, хоча почуваю я себе так, наче був між молотом і ковадлом, — зізнався Фродо.

Удаватися до подробиць він не став — йому навіть дихати було боляче.