Хранителі персня

Коли той хиткий міст був наведений, Хранителі переправилися — одні швидко, другі повільно й невпевнено. Найспритнішим з гобітів виявився Пін: маючи ноги міцні, руки чіпкі, він посувався, тримаючись лише одною рукою і дивлячись на протилежний берег, а не собі під ноги. Сем ледве повз, стискаючи мотузку щосили, не здатний відвести очей від річних водовертей, ніби то була гірська безодня.

Благополучно здолавши її, він зітхнув з полегшенням:

— На світі живучи, довіку вчись, мовляв наш Дід, хоч і мав на увазі садівництво, а не пташині стрибки чи павуче повзання. Навіть мій дядечко Енді ніколи таких штук не утинав!

Коли нарешті весь загін зібрався на східному березі Срібної, ельфи відв’язали мотузки та згорнули їх; Руміл, що залишився на тім боці, змотав третю, повісив на плече і, помахавши рукою, пішов назад — охороняти Німродель.

— Ось тепер, друзі, — сказав Гельдір, — ви увійшли до Нейт–Лоріену, або Клину, як ви називаєте його, бо край цей лежить, подібно до наконечника списа, між Срібною та Андуїном Великим. Ми не допускаємо чужоземців до таємниць Нейту. Взагалі мало кому дозволяється навіть ступати сюди. Очь чому, як я вчора попереджав, я зав’яжу очі гномові. Інші можуть іти вільно, поки ми не наблизимось до селищ Егладілу, або Межирічного Кута. Гімлі обурився:

— Чом же ти не спитав, чи я на те згоджусь? Я не бажаю плентатись із зав’язаними очима, немов жалюгідний волоцюга чи полонений! Я не шпигун. Мій народ ніколи не служив Ворогу. Ніколи не заподіювали ми зла ельфам. Я не більше здатний зрадити вас, ніж Леголас чи інші мої товариші.

— Я не маю жодного сумніву щодо цього, — зніяковів Гельдір, — але такий наш закон. Я не маю права встановлювати закони, не можу також зневажати їх. Я й так уже взяв на себе багато, пропустивши вас на цей берег Келебранти!

Гімлі затявся. Він твердо сперся ногами об землю, вхопився за рукоятку сокири.

— Я піду вільно або повернуся звідси туди, де всім відомо, що я вмію дотримуватись слова — навіть якщо мені загрожуватиме загибель у нетрях!

— Ти не можеш повернутися, — жорстко кинув Гельдір. — Ти зайшов уже так далеко, що мусиш постати перед Володарями Лоріену. Вони самі вирішать, затримати тебе чи відпустити. Ти не зможеш знов переправитись через річки, бо над ними тепер стоїть потайний заслін, котрий тобі годі обминути. Тебе уб’ють раніше, ніж ти помітиш, хто стріляв.

Гімлі витяг сокиру з–за пояса. Гельдір та його помічник взялися за луки.

— Чума на голову твердолобим гномам! — пирскнув Леголас.

— Стривай! — зупинив його Арагорн. — Якщо я поки ще ваш проводир, ви повинні підкоритися моєму слову. Тяжко гномові погодитися з таким поводженням, — отже, хай зав’яжуть очі не йому одному, а всім нам, Леголасу теж. Так найкраще, хоч це дуже уповільнить рух та розгніває всіх.

Гімлі раптом розсміявся:

— Веселеньке ж буде видовище! Може, Гельдір поведе нас на мотузочці, мов сліпих з поводирем–собакою? З мене досить, якщо мою долю розділить тільки Леголас.

— Але ж я ельф і родич тутешнім мешканцям! — в свою чергу обурився Леголас.

— А тепер скажемо так: «Чума на голову твердолобим ельфам!» — посміхнувся Арагорн. — Доля в нас одна, всі одержать норівну. Гельдір, зав’яжи очі нам усім.

— Я вимагатиму відшкодування за кожний синець та садно, якщо погано вестимеш нас, — сказав Гімлі, коли ельф обв’язав йому хусткою очі.

— Вимагати нічого не прийдеться, — запевнив Гельдір, — я поведу вас Неквапно, а стежки тут прямі та рівні.

— Горе, та й годі! — нахмурився Леголас. — До якого ж безглуздя ми дожили! Всі ми тут — вороги єдиного Ворога, та все ж я мушу йти наосліп, коли сонце весело грає золотим листям лісу!

— Так, це дійсно безглуздя, або, може, й божевілля, — згодився Гельдір. — Ніщо не свідчить наявніше; як зростає влада Чорного Володаря, ніж відчуження, що розділяє тих, хто ще протистоїть йому. Але так рідко можна нині зустріти вірність і надійність за межами Лоріену та, може, ще Рівенделлу, що ми побоюємось зайвим легковір’ям згубити свою землю. Ми живемо немов на острові, оточені морем біди, і все частіше кладемо руки не на струни арфи, а на тятиву лука…

Ріки довго захищали нас, але тепер і вони ненадійні: тінь прокралась на північ і обступила нас з усіх боків. Дехто говорить, що треба забиратися геть, але з цим ми, напевно, вже запізнились: у горах на заході росте Зло; землі на сході сплюндровані, кишать потворами Сауроновими. Ходять чутки, що і на південь, через Рохан, ми не пройдемо безпечно, а гирло Великої Ріки під наглядом Ворога. Та навіть діставшись до моря, ми не знайшли б сховища на узбережжі: гавані ельфів Високого роду, мабуть, ще існують, але вони далеко на північному заході, за країною напівросликів. Володарям, може, відомо, де ця країна, але я не знаю.