Хранителі персня

Раптом ріка зробила поворот, береги з обох боків стали вищі, і Лоріен зник з їхніх очей. І ніколи більше Фродо не бачив цієї чудової землі.

Тепер подорожні залишились віч–на–віч зі своїми турботами. Очі їх, сповнені смутку, сліпило сонце. Гімлі плакав, не приховуючи сліз.

— Ніколи більше не побачити мені подібної краси, — жалівся він Леголасові, що сидів поруч. — Адже нема нічого на світі прекраснішого, ніж її дар! — Він приклав руку до грудей. — Скажи, Леголасе, навіщо я пішов у цей похід? Не здогадався я, у чому буде головна небезпека! Елронд мав рацію: ми не могли заздалегідь передбачити, що нас спіткає на шляху! Острах перед муками у пітьмі не залишав мене. Але коли б я знав, яких мук зазнаю від світла та радості, нікуди б не пішов! Жорстокішої рани, ніж спричинила мені ця розлука, не заподіє навіть сам Чорний Володар. Лихо Гімлі, синові Ґлоїна!

— Ні, — заперечив Леголас, — лихо всім нам! І всім, хто живе нині, а не в минулі часи! Бо всі ми приречені знаходити та губити, немов вічно пливемо по швидкій ріці. Подумай, Гімлі, сине Ґлоїна: чи не благословен той, хто страждає з власної волі, а не з чужої? Ти мав інший вибір, але не покинув товаришів, і винагородою тобі будуть спогади про Лоріен Квітучий. Вічно свіжі, непоплямовані, вони ніколи не поблякнуть у твоїй душі!

— Може, й так, — зітхнув Гімлі. — Спасибі за добре слово. Ти, звісно, маєш рацію; але таке втішання погано гріє. Не пам’яті прагне душа моя. Це — лише дзеркало, хоч би навіть таке ж ясне, як Келед–Зарам; принаймні, так відчуваю це я, гном Гімлі. Ельфи, мабуть, сприймають усе інакше. Я чув, що для вас пам’ять — не сон, а пробудження минувшини. У гномів не так… Либонь, досить про це міркувати. Поглянь, човен занадто навантажений і низько сидить у воді, а течія тут швидка. Я зовсім не бажаю топити своє горе у холодній воді!

Гном схопив весла та став правити до західного берега, услід за човном Арагорна, який вже зійшов зі стрижня ріки.

Так загін Хранителів продовжив свій довгий шлях по широких швидких водах на південь. Оголені ліси товпились уздовж берегів, заступаючи погляд на подальші землі. Вітер ущух, ріка текла безгучно. Навіть голоси птахів не порушували тиші. Ближче до вечора сонце затягло серпанком пари, і воно виблискувало, немов біла перлина під хвилею, а потім схилилося на захід, споночіло рано, а затим прийшла й сіра беззоряна ніч. До пізньої глухої години пливли Хранителі, стримуючи човни так, щоб не виходили з затінку лісів західного берега, що нависли над водою. З туману, мов привиди, випливали великі дерева, жадібно простягали до води кострубате коріння. Було тоскно й холодно. Фродо прислухався до ледь чутного белькотіння Ріки поміж коріння та напівзатоплених пнів, поки голова його не схилилась на груди, і він поринув у неспокійний сон.

Розділ 9

ВЕЛИКА РІКА

Фродо прокинувся, бо його розбудив Сем, і згадав, що лежить, щільно загорнувшись у ковдру, під високими деревами з сірою корою у тихому лісовому куточку на західному березі Андуїну. Ніч минула, слабке вранішнє світло вже просвічувало крізь голе віття. Неподалік Гімлі порався коло невеличкого вогнища.

Ранок ще не завладав світом, коли загін вирушив далі. Ніхто з Хранителів не прагнув скоріше досягнути півдня — навпаки, всіх задовольняло, що до Рауросу та Кремінь–скелі, де треба буде приймати рішення, ще пливти кілька днів, і вони віддалися на волю Ріки; вона несла їх сама — куди було поспішати? Небезпека чигала на них, який би шлях вони не обрали. Арагорн згодився пливти за течією, зберігаючи сили для прийдешніх труднощів, але все ж таки наполіг, щоб відчалювали рано–вранці і пливли до пізнього вечора; серце підказувало йому, що час не жде: навряд чи Чорний Володар сидів склавши руки, поки вони ніжилися у Лоріені.

Однак ворог ніяк не нагадував про себе ні того дня, ні наступного. Похмурі нудні години минали без пригод. На третій день береги почали поволі змінюватися: ліс порідшав, а потім зовсім зник. Зліва, на східному березі, пасмо одноманітних крутосхилів простягалося догори, до неба, і в далечінь — брунатні, немов обпечені вогнем, що не залишив жодної живої билинки. Ані зламане дерево, ані високий камінь не прикрашали убозтва цієї ворожої пустелі. То були Палені пустища, просторі й безживні — вони відділяли південне Чорнолісся від гір Емін–Мейл. Моровиця, чи війна, чи якесь інше лиходійство Ворога так сплюндрувало цей край, не міг сказати навіть Арагорн.