Хранителі персня

Ніч минула, Горлум більш не з’являвся. Подорож тривала далі. Хранителі тепер старанно пильнували, але Горлум щез. Якщо він ще крався слідом, то потайки й обачливо. Арагорн переконав товаришів, що треба прискорити рух, отже вони тепер веслували довгими годинами, і береги швидко бігли назад. Але подорожні мало роздивлялися довкола: посувались здебільшого вночі, а відпочивали вдень, намагаючись ховатися, наскільки дозволяла місцевість. Таким чином без будь–яких пригод все й відбувалося до сьомого дня.

Погода ставала похмурою, хмарною, вітер віяв зі сходу, але увечері небо на заході очистилось, і серед сірого припливу хмар відкрилися розводи слабкого світла, жовтого та блідо–зеленого. Біла скибочка молодого місяця випливла з небесних озер. Сем подивився на неї і спантеличено насупив брови.

Наступного дня береги обабіч почали швидко змінюватися: вони ставали високими, кам’янистими. Незабаром навкруги вже юрмились горби та скелі, стрімкі обриви, занурені у зарості терну, ожини та повзучих трав. За ними виднілись низькі стрімчаки, тріщини, стовпи вивітреного сірого каміння з темними плямами плюща; а далі підіймалась ще одна гряда, вкрита смереками, — невгаваючі вітри химерно позгинали їх. Так починалися гори Емін–Мейл, Надрічне Узгір’я, південний рубіж Глухомані.

На скелях та обривах гніздилися тисячі птахів. Цілий день їхні зграйки кружляли понад рікою, чорними цятками миготіли високо в небі. Коли пристали на відпочинок, Арагорн, спостерігаючи птахів, думав, чи то не Горлум збентежив пернатих, чи не летить вже по диких нетрях звістка про їхній загін. Коли сонце схилилося надвечір і настав час відпливати, Арагорн помітив у притьмареному світлі темну пляму далеко й високо — величезний птах то повільно летів на південь, то ширяв, виписуючи кола.

— Що це, Леголасе? — спитав він, вказуючи на північ. — Мені здається, це орел!

— Так, це орел, — відповів Леголас. — Мабуть, стежить за здобиччю. Рідко орли відлітають так далеко від гір! Добре було б упізнати, що це передвіщає.

— Краще нам не рушати з цього місця, поки зовсім не стемніло, — вирішив Арагорн.

Настала восьма ніч, тиха та безвітряна; східний вітер ущух. Тонкий серп місяця закотився рано, ще коли сонце сідало, але небо залишилось чистим, і хоч далеко на сході зростали хмарні гори, на заході мерехтіли ясні зірки.

— Рушаймо! — сказав Арагорн. — Ризикнемо зробити ще один нічний перехід. Як ріка тече далі, мені, на жаль, мало відомо — звідси аж до порогів Сарн–Гебір плавати досі не доводилось. Але якщо я не помилився у розрахунках, до них ще багато миль. Правда, небезпечні місця є також поблизу — скелі, каміння. Отже, спробуємо не поспішати і пильно стежити за течією.

Спостереження доручили Сему, що сидів у першому човні. Він лежав, звісивши голову, та вдивлявся в пітьму. Ніч була темна, але зорі здавалися особливо яскравими, і їхні відбитки блищали у воді. Було вже майже опівночі; гребці відклали весла та віддались на волю течії, аж раптом Сем скрикнув: за кілька сажнів попереду темніли гострі камені, ревіла бурхлива вода. Течія хутко потягла човни наліво, по вільній частині річища, до східного берега, їх пронесло зовсім близько від скель, що стирчали посеред плеса, немов зубці пили, оточені білою піною. Течія приткнула всі човни один до одного.

— Гей, Арагорне! — крикнув Боромир, коли їхні човни зіткнулися бортами. — Долати пороги вночі — це шаленство! Сарн–Гебір навіть удень уплав не здолати!

— Ми завернемо! — відізвався Арагорн. — Назад! Усі назад! Піднатужтесь та завертайте!

Він спробував веслом притримати човен і направити в інший бік.

— Я помилився, — сказав він Фродо. — Не думав, що ми забралися так далеко — Андуїн тече швидше, ніж я вважав. Виявилось, що Сарн–Гебір вже зовсім близько!

З великим зусиллям спромоглися вони повернути назад, хоч спочатку зрушити з місця, здавалося, неможливо, — їх весь час відносило до східного берега. Темний, зловісний, нависнув він над водою в ночі.

— Гребіть, усі разом! — крикнув Боромир. — Гребіть, бо інакше потрапимо на мілину!

Не встиг він договорити, як Фродо почув скрегіт: кіль човна чиркнув по камінню.

У ту ж мить брязнула тятива — і стріли, просвистівши над головами, посипались до човнів. Одна вдарила Фродо поміж лопатками, і він, зойкнувши, смикнувся та випустив весло, але стріла впала, не пробивши невидимої кольчуги. Ще одна проткнула каптур Арагорна, третя застряла у борті другого човна, біля самої руки Меррі. Сем угледів невиразні чорні фігури, що метушилися на гальковому насипі східного берега, зовсім близько.