Хранителі персня

— На Місячну підводу! — хихикнув він, загортаючись щільніше у свою ковдру. — Ото дурниці, Фродо! Жалкую, що не бачив тої чудасії! Шановні бригоряни будуть обговорювати цю подію Ще сто років!

— Та вже не менше, — зауважив Блукач.

Потім усі замовкли, і гобіти один по одному поснули.

Розділ 11

КЛИНОК У НОЧІ

Коли мандрівники лягали спати у бригорському заїзді, Забоччя вже спало. Понад лощинами й ложем річки здіймався туман; в домі Фродо, у Струмковій Ярузі, стояла тиша. Череванчик Бульбер обережно відхилив двері й визирнув. Протягом усього дня його мучив страх, він нічим не міг зайнятися, а тепер не наважився лягти в ліжко: у захололому нічному повітрі причаїлася загроза. Коли він придивився до темряви, чорна тінь ворухнулася під деревами; хвіртка сама по собі відхилилась і знов безгучно закрилася. Жах охопив Череваня. Він відсахнувся, постояв хвилинку в передпокої, намагаючись опанувати себе. Потім старанно прикрив і замкнув двері.

Ніч стала ще глухішою. Від Дороги долинув ледь чутний стукіт коней, що обережно переступали ногами. Біля хвіртки вони зупинилися, три чорні тіні безшумно метнулися до дому і немов скам’яніли. Одна під дверима, дві інших — на правому та лівому розі. Дім і сад мовчали, стримуючи подих.

Аж ось з легким шурхотом ворухнулося листя, десь далеко заспівав півень. Прийшла холодна година перед світанком. Постать під дверима зворухнулася. У безмісячній пітьмі крижаним сполохом виблиснув клинок, покидаючи піхви. Двері дому здригнулися від глухого, тяжкого удару.

— Відчиняйте, ім’ям Мордору! — проричав глухий грізний голос.

Від другого удару двері піддалися і впали; одвірок тріснув, замок зламався.

Чорні тіні рвонулися в дім.

Але у ту ж мить в гаю неподалік заграв ріжок; звук його здійнявся у ночі, як полум’я на горі:

ПОВСТАНЬ! ПОЖЕЖА! ВОРОГИ! ПОВСТАНЬ!

Череванчик Бульбер не гаяв марно часу. Угледівши, як темні постаті крадькома підбираються ближче й ближче по саду, він відразу збагнув, що йому залишилось лише рятуватися втечею чи загинути. І він майнув через двері від чорних сіней, через сад до ланів. Біг він аж милю з гаком до найближчої садиби, а там упав на ґанку, волаючи: «Ні! Ні! Не в мене! Я його не маю!» Не відразу сусіди второпали, чого це він лементує, аж нарешті здогадалися, що якийсь ворог проник до Забоччя, хтось чужий вдерся зі Старого Лісу. І вже більше не гаяли ні хвилини.

ПОВСТАНЬ! ПОЖЕЖА! ВОРОГИ! ПОВСТАНЬ!

Брендібоки сурмили бойову побудку Забоччя, що не звучала ось вже сто років, з того часу, коли у Страшну Зиму білі вовки перейшли по льоду замерзлу Брендівіну.

ПОВСТАНЬ! ПОВСТАНЬ!

Здалека долинав відгук інших ріжків. Тривога поширювалась. Чорні постаті втекли. На ґанку вони упустили гобітанський плащ. По дорозі, застукотіли підкови, коні пішли підтюпцем і зникли у темряві. По всій окрузі сурмили ріжки, перегукувалися голоси, тупотіли на бігу ноги. Але Чорні Вершники мов вихор неслися до Північних воріт. Нехай собі гуде малий народець! Саурон розбереться з ними пізніше. Зараз вони мають інше доручення: вони знали, що оселя пуста; Перстень зник. Потоптавши сторожу біля воріт, вони залишили Гобітанію.

Ще до півночі Фродо прокинувся від глибокого сну, зненацька, немов якийсь звук або чиясь присутність збентежила його. Він побачив, що Блукач сидить у кріслі насторожений; очі його поблискували у світлі яскравого вогню, але він не ворухнувся й не подав ніякого знаку.

Фродо знову заснув; але в його сни в ту саму мить проник свист вітру та стукіт галопуючих коней. Вітер стрясав увесь будинок; здалека приніс він несамовитий поклик ріжка. Фродо розплющив очі й почув веселе кукурікання півня на подвір’ї заїзду. Блукач відсмикнув фіранки, відхилив віконниці. Крізь розчинене вікно увійшло в кімнату досвітнє світло разом з холодним повітрям.

Блукач розбудив гобітів і повів оглянути спальні. Вони швидко впевнилися, що добре зробили, коли вчора прислухалися до його поради: шибки у вікнах були розбиті, постелі розкидані, а валики розпороті й покидані на підлогу; брунатний килимок був розідраний на шматки.

Блукач відразу ж пішов покликати хазяїна. Барбарис, сонний і переляканий, вночі навіть очей не зімкнув, якщо вірити його запевненням, але нічого не чув.

— Скільки живу, такого не бачив! — жахався він, здіймаючи руки. — Де ж це бачено, щоб постояльці не могли спати у своїх ліжках, та щоб новісінькі валики рубали, та все таке! До чого ж ми дожилися!