1  

Джон Роналд Руел ТОЛКІН

ДВІ ВЕЖІ



ЧАСТИНА ТРЕТЯ


Розділ 1

ПРОЩАННЯ З БОРОМИРОМ


У гобітів легка хода, і навіть Слідопитові важко відшукати їхні сліди; однак неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Арагорн нарешті вгледів те, що шукав.

«Я вірно збагнув, — подумав він. — Фродо піднявся на верхівку. Хотілося б мені знати, що саме він звідти побачив? А потім тією ж дорогою спустився…»

Арагорн завагався: часу він мав обмаль, але варто було оглянути місцевість. І він пішов по вищербленій бруківці, по стертих сходинках до Сторожового Поста, а там присів на Караульне Крісло та з височини подивився на світ. Сонце світило тьмяно, земля далеко внизу була вкрита імлою. Арагорн озирнувся на всі чотири боки виднокругу й не побачив нічого, крім віддалених гір, та десь далеко виписував повільно у повітрі широкі кола величезний птах, схожий на орла.

Якийсь заколот зчинився на західному березі Ріки. Гучно засурмив ріг, і його поклик, підхоплений гірською луною, полинув по ущелинах, здолавши навіть грім водоспадів. Арагорн насторожився: він із жахом впізнав хрипке ревіння орків.

— Ріг Боромира! Він кличе на допомогу!

Слідопит зістрибнув з Караульного Крісла та стрімголов метнувся униз стежкою.

— Горе мені! Що б я нині не робив — усе не вдається… Ось і Сема ніде не видно…

Дикий лемент орків перейшов у пронизливе верещання. Голос рога з кожною миттю слабшав, задихався.

— Еленділ! — вигукнув Арагорн, вихоплюючи меча, і кинувся до лісу.

Але крики вже відступали, віддалялись, згасали…

На широкій галявині, десь за милю до Причальної Бухти, Арагорн знайшов Боромира. Лицар Гондору напівлежав піц розложистим деревом, неначе відпочивав; у його широкі груди вп’ялися чорні стріли. Він усе ще стискав свій меч, але клинок був переламаний, а розбитий навпіл ріг впав на землю. Навколо були розкидані тіла порубаних орків.

Арагорн став на коліна, торкнувся руки Боромира. Поранений трохи розплющив очі та промовив пошепки, з останніх сил долаючи слабкість:

— Ганьба мені… Я хотів відібрати Персня у Фродо… Тепер мій борг сплачено…

Боромир подивився на трупи ворогів: щонайменше дві дюжини повбивав він своєю рукою.

— їх зв’язали, повели… Гобіти в полоні. Живі, але в полоні…

Він знесилено опустив обважнілі повіки.

— Прощавай, Арагорне. Йди до Мінас–Тіріта, врятуй мою землю. Я програв…

— Ні! — сказав Арагорн. — Ти переміг, Боромире. Не кожному судилося одержати таку перемогу. Мінас–Тіріт не загине!

Він нахилився й поцілував чоло друга, що вже холонуло. Боромир ледь посміхнувся.

— Тепер скажи, куди пішли орки? Кого вони схопили?

Але Боромир уже нічого не міг йому відповісти.

Леголас та Гімлі безшумно спускалися з західного схилу Амон–Ведара, ховаючись поза стовбурами дерев. Гімлі тримав напоготові сокиру, Леголас — гострий стилет: стріл у сагайдаку в нього вже бракувало.

З галявини лунав голос Арагорна, що дивно змінився.

— Горе, горе! Навіщо Гандальф довірив мені загін! Що ж робити, що робити?

Боромирові обіцяв я йти до Мінас–Тіріта, та й душа моя рветься туди. А що буде з Перснем, що — з його Хранителем?

Друзі обережно розсунули гілля ліщини, вийшли на галявину і застигли, вражені: сльози текли по обличчю Арагорна; сам цього не помічаючи, він все міцніше стискав нерухому руку Боромира.

— Горе нам! — тихо сказав Леголас, наблизившись до Арагорна. — Ми розігнали погань і немало їх поклали, але бачу, що тут ми були потрібніші. На заклик рога одразу ж повернули назад, але все ж таки запізнились… Ти поранений, Арагорне?

— Цілий. Мене тут не було. Боромир загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко…

— Захищаючи гобітів? — здивувався Гімлі. — Де ж вони, в такому разі? Де Фродо?

— Не знаю, — стомлено відгукнувся Арагорн. — Боромир встиг сказати, що гобітів повели орки. Я доручив Боромирові наглядати за Меррі та Піном, а про Фродо й Сема не знаю. Спершу я не здогадався спитати, а потім було запізно. Все, за що б я нині не брався, погано закінчується… Як нам тепер бути?

— Перш за все поховати полеглого в бою, — сказав Леголас. — Не личить залишати героя серед падла.

— Тільки швидше, — додав Гімлі, — Боромир сам не схотів би нас затримувати. Як є ще надія, що гобіти живі, треба їх рятувати!

  1  
×
×