Дві вежі

Горлум обережно, звиваючись, мов черв’як, поповз до краю Западини. Ховаючись за навалом каміння, він вигулькнув, стримуючи подих, і надовго завмер. Шум став віддалятися і поступово вщух. На стіні Мораннона просурмив ріг. Горлум безшумно зліз назад.

— Це люди. Нове підкріплення, — сказав він тихо. — Темнолиці. Таких ми ще не бачили, ні, Смеагорл не бачив. Страшні! Очі чорні, волосся теж чорне, довге, а у вухах — золоті кільця. На обличчях червоні візерунки, плащі червоні, наконечники списів червоні. Щити круглі, жовті та чорні, утикані колючками. Погані люди. Злі, бридкі люди. Дикі, як орки, та ще й більші за орків. Смеагорл вважає, це люди з півдня, з–за гирла Великої Ріки, — вони йшли зараз відтіля. Вони вже за Чорною Брамою, але можуть прийти ще інші. Усі зараз збираються до Мордору…

— А оліфантів бачив? — поцікавився Сем, відразу забувши про всі жахи.

— А що це — оліфант? — запитав Горлум.

Сем підвівся, заклав руки за спину, як завжди, коли декламував вірші, і почав:

• Я сірий, сірий, наче миші,
• Але на зріст я даху вищий,
• А ніс мій довгий, як змія.
• Коли я йду, дрижить земля.
• У грунт вбиваю мураву,
• Валю дерева, мов траву,
• Махаю великими вухами,
• Погрожую усім рогами,
• Що між зубів моїх стирчать.
• Я — цар звірів, я — оліфант.
• Нехай за роком рік мина,
• Моє не скінчиться життя.
• По землях півдня я блукаю,
• Ніколи сам я не вмираю.
• Не знайдеш серед звірів в лісі,
• Хто дужчий, вищий, сміливіший.
• Хто зі мною зустрічався,
• Той до смерті дивувався,
• А хто не бачив нас навіч,
• Той не повірить, ясна річ.
• Та я, безсмертний оліфант,
• Брехать не вмію, навіть в жарт.

— У нас в Гобітанії це всі знають, — пояснив Сем. — Мож брехня, а мож і ні. Ми маємо свої легенди, теж щось чували про південні краї. Гобітам теж доводилося подорожувати. Але не всі вірять і, звісно, не всякому. Навіть приказка така є: «бригорянські новини» чи «правдиво, як плітки Гобітону». Але ми чули про Рослих людей півдня. У переказах вони називаються свертами. Кажуть, вони їздять на війну верхи на оліфантах, цілі будинки їм на спини ставлять. Оліфанти виривають дерева з корінням, вивертають цілі скелі і кидають у ворогів. Тому я тебе й запитав. Якщо б вони тут були, я б, їй–бо, ризикнув помилуватися. Ну, тепер вже нічого не зробиш, втратив нагоду. Може, їх і зовсім не буває, оліфантів цих…

І Сем розчаровано зітхнув.

— Не було там таких, — відповів Горлум. — Смеагорл про них ніколи не чув. І бачити не бажає. Хоч би їх і зовсім не було. Смеагорл хоче, щоб пан звідси пішов. Хіба пан не піде за Смеагорлом?

Фродо повільно підвівся на ноги. Поки Сем читав старий віршик, який він чимало разів чув удома біля каміна, Фродо, забувши про всі турботи, весело сміявся, і сміх переміг душевну розгубленість.

— Шкода, що в нас немає тисячі таких звірів, ти уяви — попереду Гандальф на білому оліфанті! — сказав він. — Тоді, може, ми легше пробилися б. Але в нас немає нічого, крім натруджених ніг. Що поробиш! Доля трійцю любить, може, третя спроба буде вдалою? Я йду за тобою, Смеагорле.

— Добрий, милий, мудрий пан! — підскочив ощасливлений Горлум. — Нехай тепер добрі гобіти відпочинуть тут, у затінку. Поспіть, поки Жовта Пика не забереться геть, і тоді підемо швидко. Тихо, швидко — побіжимо, мов тіні…

Розділ 4

ПРО СПЕЦІЇ ДО ТУШКОВАНОГО КРОЛИКА

Вони ще не встигли відпочити й двох годин, пересуваючись слідом за тінню скелі, поки, нарешті, та не видовжилася, звішуючи вечір. Тоді вони з’їли по шматочку хліба і надпили по три ковтки води. Горлум не їв нічого, але пив охоче.

— Незабаром з’явиться хороша вода, — обіцяв він, облизуючись. — Там, куди ми підемо, багато струмків тече до Андуїну, і вода смачна. І підживитися чимось зможе бідненький Смеагорл. Він такий голодний, гор–р–лум, гор–р–лум…

Він притис пласкі долоні до запалого черева, і в очах його спалахнули хижі іскорки.

Дочекавшись, поки нічний морок остаточно погустішає, вони вислизнули на кам’янисте узбіччя шляху. До повні залишалося десь три дні, але місяць підіймався над горами лише опівночі, і навколо панувала безпросвітна темрява. Високо над Моранноном, на одній з веж горів вогонь; більше ніщо не видавало присутності безсонної сторожі.