Дві вежі

Не можу передбачити, чи добре це для нас, чи погано; може, негаразди з Саруманом перекреслять або зовсім порушать якісь плани Ворога. Але Саурон неодмінно довідається, що я був у Ізенгарді, стояв на Ганку Ортханка і гобіти чіплялись за мою полу. Ось цього я боюся більш за все. Май на увазі: рятуючись від вогню, ми ліземо прямо у полум’я. Кожний стрибок Тінебора наближає нас до Країни Тіні, мій чудовий Перегріне!

Пін зіщулився та щільніше загорнувся у плащ; його раптом пронизав холод. А сіра земля все летіла й летіла з–під копит Тінебора, срібної тіні у струменях вітру.

— Поглянь, — сказав Гандальф, — перед нами долини Західного Долу, звідси дорога веде на схід. Ось та чорна пляма — вхід до Хельмового Яру. Там знаходиться Агларонд, Осяйні Печери. Про них при нагоді розпитай Гімлі — хоч раз у житті одержиш відповідь набагато змістовнішу, ніж тобі треба. Але самі печери ти не побачиш, у всякому разі, не зараз.

— Невже ми не заїдемо до Хельмового Яру? — здивувався Пін. — Куди ж ми прямуємо?

— До Мінас–Тіріта. Треба дістатись туди, поки війна не перетяла нам дороги.

— Леле! А чи далеко до Мінас–Тіріта?

— Та вже ж не близько. Втричі далі, ніж до Золотого Двору Теодена, а до нього десь миль сто на схід, якщо брати звідси по прямій, як літають птахи… чи назгули. Тінеборові доведеться попрацювати. Хто встигне раніш? До світанку зупинятись не будемо — це ще години дві чи три. А потім навіть Тінеборові буде потрібний відпочинок у якійсь ущелині, а може, і в Едорасі. Ти б краще поспав, якщо зможеш — з першим промінням сонця побачиш золоті дахи Еорлового двору. А ще за два дні — фіолетові тіні під горою Міндоллуїн та білі стіни башти Денетора…

Пін міцніше вчепився у Гандальфа й заплющив очі. Старий маг схилився до шиї коня і тихо сказав:

— Вперед, Тінеборе! Лети, друже мій, як ніколи ще не літав. Ми вже на твоїй рідній землі, тобі знайомий тут кожен камінець. Лети — вся наша надія на тебе…

Тінебор закинув голову та дзвінко заіржав, немов почув спів бойової сурми; іскри бризнули з–під копит. Він розрізав темряву, як біла блискавка…

Сон подолав нарешті Піна; засинаючи, він відчував, нібито вони з Гандальфом скам’яніли, і Тінебор обернувся на нерухому статую, а земля сама собою вислизає в нього з–під ніг під могутній посвист вихору.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Розділ 1

ПРИБОРКАННЯ СМЕАГОРЛА

— Та–ак, пане мій, кепські наші справи, — пробурмотів Сем Гемджи.

Він зі страху вчепився у Фродо і безпомічно витріщався у темряву.

Був вечір третього дня походу — а може, й не третього; вони втратили лік, долаючи голі, сухі схили Прирічного Узгір’я, Емін–Мейл. Раз по раз доводилося кружляти, натикаючись на непрохідні хащі, повертатися і починати спочатку.

Попри все вони впоралися непогано, головне — не збилися зі шляху на схід серед плутанини гір. Вони намагалися триматися зовнішнього краю хребта, але їм заважали тріщини, урвища, осипи, а внизу, біля підніжжя, тяглися мертві болота, гнилі і такі смердючі, що навіть птахи над ними не літали.

Зараз гобіти зупинилися на крутому і кременистому урвищі, над морем сивого туману. Над головами низько пливли хмари — простягни руку, і дістанеш. Дув холодний східний вітер. Гнила зелень трясовин внизу буріла, втрачала колір: настав вечір. Удень Андуїн привітно виблискував здаля, коли сонце проривалося крізь хмари; тепер він розчинився у темряві. Але гобіти і не дивилися в той бік, де залишили світ друзів, світ живих. Вони змушували себе дивитися тільки на південь і схід, де неясною смугою скам’янілого диму лежали гори. Серед вершин, врізаних у небо, слабко мерехтів ледь помітний вогник.

— Кепські справи! — повторив Сем. — Треба ж: найменше хочеться йти саме туди, куди потрібно… Ох, чи взагалі потрапимо? Здається мені, ми помилилися шляхом. Злізти отут не можна, а якщо й зліземо, куди далі — у трясовиння? Чуєте, який сморід? Ото бридота…

— Чую, — відгукнувся Фродо, не зводячи очей з червоного вогню на обрії. — Мордор! — шепнув він ледве чутно. — Якщо вже я повинен іти, дістатися б туди скоріше, та щоб усе відразу скінчилося…

Він пересмикнув плечима. Вітер був крижаний, до того ж ще й тхнув смородом гнилого болота.

— Гаразд. Чи погано, чи добре, не стояти ж отут до ранку! Давай пошукаємо яку–небудь місцинку, щоб не було протягу, та поспимо. Либонь, вранці знайдеться стежка.