Повернення Короля

— Мені вже несила на це дивитися, пане! Я туди їду негайно! Розібратися хочу, старого свого відшукати!

— Спершу з’ясуємо, що нас там чекає, — зупинив його Меррі. — У «правителя» під рукою напевно ціла зграя охорони. Треба розпитати кого–небудь…

Але будинки і нірки Заріччя стояли покинуті, і ніхто не вийшов їм назустріч. Причина незабаром з’ясувалася: під стіною корчми «Зелений Дракон» — він стояв, як і колись, останнім по дорозі на Гобітон, порожній, зяючи розбитими вікнами, — маячили фігури людей, довготелесих і косооких.

— Точнісінько Білл Терник з Бригори, — сказав Сем.

— Чи його родичі з Ізенгарду, — буркнув Меррі.

Здаля гобіти помітили ціпки в руках у розбійників і ріжки на поясах; іншої зброї не було видно. Коли подорожани наблизилися, вони висипали на дорогу і перегородили проїзд.

— Куди прямуєте? — запитав один, найбільший і найбридкіший. — Далі їхати не можна. І де ваш славний ескорт?

— Іде за нами, — повідомив Меррі. — Їм щось ноги болять. Ми обіцяли їх тут почекати.

— Ну, що я казав? — кинув бандит своїм дружкам. — Цим малорослим дурням вірити не слід, я так Шаркі й сказав. Потрібно було вислати парочку наших хлопців!

— Вийшло б те ж саме, — заперечив Меррі. — Щоправда, ми в наших краях до піших розбійників не звикли, але вже як–небудь призвичаїлися б.

— Розбійники? Це ти про нас? Краще по–доброму принишкни, бо я інакше заговорю! У вас, недоростків, у головах розгардіяш. Не дуже розраховуй на м’якосердя правителя! У нас є Шаркі, і Губернатор зробить усе, як він скаже!

— І що ж він каже? — спокійно запитав Фродо.

— Настав час розворушити вас і навчити правильно жити. Шаркі свого доб’ється і носитися з вами не стане. Вам потрібен справжній правитель. І ви його одержите, ще до кінця року, якщо не кинете бунтувати. Ми провчимо ваш щурячий виводок!

— Ну, спасибі, що пояснив, — кивнув Фродо. — Ось які ваші наміри! Я саме їцу до пана Лотто — думаю, йому теж цікаво буде послухати!

Бандит зареготав:

— Лотто! Лотто усе знає. Про нього не турбуйся. Лотто послухає Шаркі. Позаяк примхливого правителя можна й скинути. А якщо Малий народець здумає втручатися не у свої справи, вкоротимо його! Зрозумів?

— Цілком, — відповів Фродо. — По–перше, я бачу, ви тут дещо відстали від життя. На півдні багато чого змінилося з того часу, як ти звідтіля пішов. Чорний Замок повалено, до Гондору повернувся король, Ізенгард зруйнований, і твій знаменитий начальник блукає світом, як жебрак. Я зустрів його по дорозі. Тепер уже не зграї розбійників, а посланці короля будуть прибувати до нас по Зеленому тракту.

Косоокий глузливо посміхнувся:

— Як жебрак, кажеш? Та невже? Ач, вихизовується, хвалько! Нам це не перешкодить затишно влаштуватися у вашому тихому куточку. Годі гобітам ледарювати! А щодо королівських посланців — ось що я з ними зроблю! — додав він, клацаючи пальцями під самим носом Фродо. — Бачив? Якщо я взагалі забажаю звернути на них увагу!

Цього Пін уже стерпіти не міг. Він згадав луги Кормаллану, і кров його скипіла: як сміє косоокий лиходій обзивати хвальком Хранителя Персня! Пін відкинув плащ за плечі, витяг меч і, сяючи срібним шитвом гондорського вбрання, виступив зі своїм коником уперед:

— Я — друг і посланець короля, прославлений у землях заходу. Ти не тільки злодій, але й дурень. На коліна, мерзотнику, і проси пробачення, якщо не хочеш, щоб я провчив тебе цим клинком, який рубав тролів!

Меч блиснув у промінні вечірнього сонця. Сем і Меррі теж взялися за зброю і приєдналися до Піна. Але Фродо сидів нерухомо, лише мовчки дивився на ворогів. І ті відступили. Дотепер вони легко приструнювали неозброєних селюків Бригори чи приголомшених мешканців Гобітанії. Безстрашні гобіти з гострими мечами і суворими обличчями — це було щось нечуване!

— Забирайтеся геть! — звелів Меррі. — А якщо ризикнете коли–небудь ще порушувати наш спокій, пошкодуєте!

Бандити порозбігалися, запекло сурмлячи на ходу у свої ріжки. Гобіти рушили далі.

— Все ж таки ми вчасно повернулися! — сказав Меррі.

— Мабуть, навіть дещо запізно, — заперечив Фродо. — У всякому разі, Лотто вже не врятувати. Нікчемний дурень, а все–таки шкода його!

— Врятувати Лотто? — здивувався Пін. — Ти, мабуть, мав на увазі — покарати?

— Ти, здається, не зовсім зрозумів суть справи. Лотто дурний, марнославний, і його заманили в пастку. Лиходії загарбали все у свої руки, грабують, залякують і руйнують усе самовільно, прикриваючись його ім’ям. Лотто, по суті, у полоні і напевно тремтить від страху в Торбі–на–Кручі. Отож я й кажу: треба його виручати.