Повернення Короля

Вночі його розбудило світло: повернувся Гандальф, він міряв кімнату широкими кроками з кутка в куток, довга тінь стрибала по фіранках. На столі та підвіконні горіли свічки, всюди лежали пергаментні сувої. Маг тяжко зітхав і бурмотів щось незрозуміле: «Фарамир… коли ж повернеться Фарамир?»

— Доброго вечора, — привітався Пін, висунувши голову з–під ковдри. — А я думав, ти про мене зовсім забув. Дуже радий тебе бачити! Який довгий був день…

— Зате ніч буде надто короткою, — мовив Гандальф. — Я прийшов, тому що мені потрібно побути на самоті, зібратися з думками. А ти спи, доки можна. На світанку нас знову викликають до Денетора. Ні, не на світанку — як викличуть, то й підемо. Темрява бере своє, світанку завтра не буде.

Розділ 2

ШЛЯХ ДУНАДАНІВ

Гандальф від’їхав, стукіт копит Тінебора завмер у темряві, коли Меррі зі спакованими речами повернувся до Арагорна. Всі речі вмістилися в невеличкому вузлі — адже подорожні торби Меррі та Піна залишилися на Причальному Лузі, і тепер гобіти мали лише кілька корисних речей, які вони підібрали на руїнах Ізенгарду. Хасуфель був уже осідланий, Гімлі з Леголасом чекали поряд, верхи на Ароді.

— Ну ось, нас знову четверо Хранителів, — мовив Арагорн. — Далі ми поїдемо разом, але не самі, як планувалося раніше: ярл теж виступає з нами. Крилате страховисько змусило його діставатися до підгір’я під покровом ночі.

— А потім куди? — спитав Леголас.

— Поки що не знаю. Ярл поїде на загальний збір, котрий відбудеться в Едорасі за чотири доби. Там, на мою думку, він отримає звістку про початок війни й виступить до Мінас–Тіріту. Щодо мене й тих, хто забажає їхати зі мною…

— Я поїду! — вигукнув Леголас.

— І я теж! — відгукнувся гном.

— …так–от, шлях мій пролягає крізь темряву, хоча кінцева мета — також Мінас–Тіріт. Але дорога мені ще не відома.

— Будь ласка, не загубіть мене, — сказав Меррі. — Я поки що приніс небагато користі, але не хочу пасти задніх! Роханцям тепер буде не до мене, хоч ярл і запрошував погостювати…

— Боюся, що не скоро вам доведеться посидіти біля вогнища в Медусельді, — сказав Арагорн. — Багато мрій зів’яне, так і не розквітнувши, цієї весни… І все ж, Меррі, тобі краще буде залишитись з Теоденом.

Незабаром усі приготувалися до від’їзду: дві дюжини вершників, Гімлі позаду Леголаса, Меррі на луці сідла попереду Арагорна. Загін зірвався з місця, і тупіт кінських копит злякав нічну тишу. Свіжі кургани біля Ізенських бродів залишилися позаду, коли до Теодена підскочив один з вершників ар’єргарду:

— Погоня, володарю! Ми чули шум ще біля броду, а тепер нема сумнівів: хтось мчить за нами — й швидше за нас.

Теоден, не гаючи часу, наказав зупинитися. Роханці розвернули коней і взялися за піки. Арагорн спішився, поставив Меррі на землю і, вихопивши меч з піхов, став біля стремена Теодена. Еомер зі своїм зброєносцем виїхали назустріч чужинцям. «Цікаво, — подумав Меррі, — а що мені робити в бою? Ярлів загін дуже малий, його легко оточити і порубати, а я? Сховаюсь десь у темряві і залишусь один як палець у дикому степу, зовсім не знаючи, куди мені йти? Оце так…»

Меррі зітхнув, про всяк випадок затягнув тугіше пояс і витяг свого маленького меча.

Місяць сховався за хмарами і з’явився знову. Тепер уже всі чули стукіт підків, а незабаром з’явилися й темні постаті. Місяць блищав на списах, але з’ясувати кількість вершників було важко; у всякому разі їх було не менше, ніж роханців.

Підпустивши їх на півсотні кроків, Еомер вигукнув:

— Стій! Стій! Хто іще по землі Рохану?

Невідомі миттєво осадили коней. У напруженій тиші один з прибулих зістрибнув з коня і повільно рушив до роханців. У світлі місяця ледь виднілася його правиця, витягнута в мирному жесті, долонею вперед, але люди ярла все одно схопилися за зброю. За десять кроків невідомий зупинився й мовив гучним голосом:

— Рохан? Ви сказали — Рохан? Ми раді це чути. Ми поспішали здалеку в пошуках цієї землі!

— Ви її вже знайшли, — відповів Еомер. — Володіння Теодена починаються відразу за бродами. Ніхто не має права проїжджати тут без його дозволу. Хто ви? І чому так поспішаєте?

— Я — Хальвард Дунадан, слідопит з півночі. Ми розшукуємо Арагорна, сина Арахорна, бо ми чули, що він у Рохані.

— Я тут! — вигукнув Арагорн, віддав повід Меррі й кинувся обіймати Хальварда.