Повернення Короля

На самій верхівці відкрилась пласка, поросла травою та вересом рівнина; з півдня її захищали відроги Лисого Верху, з півночі — зубасте, мов пилка, пасмо Диморборгу. Тут і знаходилось городище Дунхарран — витвір рук племені, давно поглинутого потоком часу. Не залишилось ані його імені, ані історії. Ніхто не знав навіть, навіщо було потрібне Городище і що це було: селище, храм чи могила володаря. Люди працювали тут ще до Чорних Років, раніше, ніж перший корабель пристав до західного узбережжя і було засновано перші міста майбутнього Гондору; тепер тільки кам’яні постаті старанно стерегли роздоріжжя, та два ряди каміння, вкопаного в землю, позначали небезпечний шлях до Димхольту.

Чорні, щербаті камені стояли косо й криво, деякі потріскалися, попадали й викришилися. Меррі сушив голову над їхнім призначенням, і чомусь йому дуже не хотілося їхати далі тією дорогою. Він не одразу звернув увагу на розташовані неподалік намети — праворуч великий, ліворуч — маленький, а посередині найбільший, білий. Звідкілясь назустріч ярлові виїхав вершник у шоломі та кольчузі, але поверх кольчуги лежали довгі, лискучі навіть у темряві коси!

— Вітаю тебе, володарю, — мовила дівчина. — Вітаю з перемогою!

— Вітаю і тебе, Еовіно, — відповів Теоден. — Чи все гаразд?

— Все… — Але тільки слова були бадьорими, а голос — ні; Меррі здалося, що Еовіна нещодавно плакала — якщо така дівчина взагалі була на це здатна. — Усе гаразд. Спочатку було нелегко, були чвари та скарги — адже людям довелося кинути рідні домівки, обжиті місця. Але зараз усі заспокоїлися, мабуть, ти вже й сам помітив. Приміщення для тебе вже приготували — мене попередили, і я чекала на вас саме цієї години.

— Це означає, що Арагорн доїхав без перешкод, — посміхнувся Еомер. — Він ще тут?

— Вже відбув, — сказала Еовіна, відвертаючись.

— Куди?

— Не знаю. Приїхав пізно ввечері і від’їхав учора на світанку.

— Ти чимось засмучена, доню, — сказав Теоден. — Що сталося? Скажи, чи згадував він про Стежину Мерців?

— Так, володарю. Він переступив заповітний поріг. Мені не пощастило його зупинити…

— На жаль, розійшлися наші шляхи, — зітхнув Еомер. — Доведеться далі воювати самим, і надії в серці зостанеться менше, Арагорна ми вже не побачимо…

Вони проїхали ще трохи і зупинилися біля великого намету. До прибуття гостей вже все було підготовано, не забули навіть про гобіта: поставили окремий маленький наметик, і Меррі, сидячи під пологом, міг спостерігати, як люди заходять до намету ярла, а потім, отримавши накази, виходять. Настала ніч, небо заясніло зорями, в їхньому світлі ледь вирізнялися гори на заході, але на сході все поглинула чорна пустка. Шлях до Димхольту розтанув у темряві, але величезна брила Диморборгу, темніша за саму ніч, увесь час нагадувала про себе.

— Стежина Мерців, — пробурмотів Меррі, — та що мені до мерців? Усі мене покинули! Всяк має свою справу, у всіх своя доля. Гандальф з Піном — у Гондорі, Сем та Фродо — в Мордорі, Гімлі з Леголасом — на Стежині Мерців… А мені куди? Хоч би хто пояснив, що збирається робити Теоден, про що радиться. Адже я йтиму з ними разом…

Від цих похмурих думок у Меррі з’явився несамовитий апетит, і він зібрався пошукати, чи згодиться хтось потоваришувати з ним у пошуках їстівного в цьому незвичному таборі. За два кроки від намету його зустрів посланець, який сповістив, що Теоден запрошує гобіта до столу.

Посеред великого намету килимами відгородили місце для столу, підлога була вкрита дубленими шкірами. Окрім Теодена за стіл посідали Еомер, Еовіна та Дунгарн з Дунхаррану. Меррі був став за спиною ярла, щоб прислуговувати, але Теоден зупинив його:

— Ні, пане мій Меррі, твоє місце не там. Сідай до столу, розваж мене бесідою.

Гобіта посадили ліворуч від Теодена, але ніхто не квапив його починати веселі приповідки. Взагалі говорили мало, їли та пили знехотя; все ж таки Меррі, зібравшись з духом, задав Теоденові питання, яке вже давно не давало йому спокою:

— Володарю, я тут уже двічі чув про Стежину Мерців. Що це таке? А ще, до чого тут Блукач… вибачте, Арагорн?

Теоден зітхнув, ніхто не квапився відповідати. Нарешті Еомер сказав:

— Навіщо це йому здалося, ми самі не знаємо. Щодо Стежини Мерців… ти й сам уже став на неї, Меррі. Ні, ні, я не хочу тебе лякати! Просто та дорога, що підіймається до Городища, тягнеться далі й веде до воріт, що звуться Димхольт. А що за ними, ніхто не знає…