Повернення Короля

Кільце облоги замкнулося. Весь Пеленнор був у руках ворога. Останні новини перед тим, як браму остаточно зачинили, принесли втікачі з півночі. Невеличкий загін тих, хто врятувався при розгромі форту, що стереже дорогу з Аноріену і Рохану, привів Інгольд — той самий, що лише п’ять днів тому, коли сонце ще світило, пропустив Гандальфа і Піна до Пеленнору.

— Про роханців ані чутки, — мовив він. — Чекати безглуздо; ворожа армія наповнила береги Андуїну і Кайр–Андрос. Ми бачили орків Кривавого Ока і людей невідомого племені. Вони низькі на зріст, бородаті, як гноми, озброєні важкими сокирами і не знають милосердя. Вони перетнули шляхи на північ і вдерлися до Аноріену. Роханцям не пробитися…

Ворота Мінас–Тіріту заклали міцним засувом. Варта на стінах слухала всю ніч, як скаженіють на рівнині вороги. Горіли сади і поля. Ранком, коли ледве розвиднілося, стало зрозуміло, що нічні побоювання навряд чи поступаються грізній істині ранку: вся рівнина була тісно заставлена чорними та бурими наметами, немов за ніч поросла кільцями гидких грибів.

Діловиті, як мурахи, орки снували між наметами, рили глибокі рови на відстані польоту стріли від стін; коли рови досягли потрібної довжини, у них якимось дивом спалахнув вогонь — дивом, оскільки ні хмизу, ані вугілля туди ніхто не кидав. Весь день кипів цей заколот, а гондорці безсило стежили за ним зі стін. Пізніше під’їхали величезні криті вози, і орки заходилися збирати і встановлювати під прикриттям палаючих ровів великі машини для метання каміння. У місті такі машини теж були, але менші, їхні снаряди летіли недалеко і не могли перешкодити ворогові.

Спочатку люди посміювалися над цими хитрими вигадками. Головна стіна міста, побудована нуменорцями, коли вони ще не втратили у вигнанні притаманних їм сил і вмінь, була високою і міцною, внутрішні стіни, чорні і гладкі, як Ортханк, не піддавалися ні сталі, ні вогню. Щоб повалити їх, потрібно було, напевно, зрушити підвалини землі.

— Не здолати ворогу наших стін, доки ми живі, — казали в місті. — Хоч би і сам Безіменний з’явився…

— Та чи довго ми проживемо? — заперечували інші. — У ворога є зброя, не одну найпотужнішу твердиню змушував скоритися голод. Усі шляхи відрізано. Роханці не прийдуть!

Але Саурон довірив свої головні війська не простому служці, не дикому орку: мудрість їхнього вождя дорівнювала злості. Він не став дарма бити по незламних стінах. Коли під супровід лементу, скрипу мотузок і блоків були встановлені катапульти, вони почали кидати снаряди так високо, що ті перелітали через стіни, на льоту спалахуючи жовтим вогнем, і падали на дахи першого кола. Почалися пожежі, усім, хто міг відірватися від справ, довелося їх гасити; потім посипалися інші снаряди, менші за розміром… Вони не вбивали, але люди, що підбігали до них, відсаху–валися зі стогоном: то були голови гондорців, що загинули в Осгіліаті, під Раммас–Ехором і на рівнині. Багато було голів порубаних, потрощених, але багатьох можна було впізнати; на усіх був випалений лиховісний знак Кривавого Ока, риси були спотворені передсмертним стражданням.

Страшно було впізнавати в покалічених і сплюндрованих останках обличчя друзів і родичів, що ще недавно готували зброю до битви, чи орали землю, чи приїжджали на свята повеселитися з околишніх зелених долин…

Люди в безсилому гніві стискали кулаки; вороги не чули їхніх прокльонів, та й не зрозуміли б: мова заходу була їм невідома, а між собою вони спілкувалися невиразними словами, як дикі звірі чи стерв’ятники, що пожирають падло. Але незабаром у Мінас–Тіріті забракло сміливців, що ризикували показатися на стінах і викликати ворога на бій. У володаря Чорного Замку була зброя страшніша за голод: страх і розпач. Знову над містом кружляли назгули; сила і міць Чорного Володаря зросли, і голос крилатих чудовиськ теж набрав сили і люті. Вони кружляли високо, невидимі і недосяжні для стріл, але їхні вбивчі вигуки раз у раз розтинали повітря. Звикнути було неможливо, кожен крик вражав, мов перший. Найсміливіші падали додолу, прикриваючи голову руками, коли над ними пролітав невидимий убивця; інші застигали, випускаючи з ослаблих рук зброю, і воля їхня гаснула, поступаючись місцем жалюгідним думкам про притулок, про покірне повзання на колінах, про смерть.

Весь цей похмурий день Фарамир лежав у спальному покої Білої Вежі, страждаючи від сильної гарячки. Хтось сказав: «Умирає», — і незабаром по вулицях і на стінах передавали з вуст у вуста: «Вмирає, вмирає…» Батько сидів у головах, скорботно німуючи. Оборона міста його більше не хвилювала. Гіршого часу не довелося Пінові зазнати навіть у лапах Урук–хаїв. Присяга зобов’язувала його залишатися при Намісникові, але той і думати про нього забув; і гобіт мовчки стояв біля дверей напівтемної кімнати, марно намагаючись перебороти страх. Йому здавалося, немов правитель Мінас–Тіріту старіє з кожною хвилиною, ніби раптово зламалися в його душі пружини гордої волі і розуму. Денетор не міг приховати ані скорботи своєї, ані мук совісті. Гобіт помітив навіть сльози на цьому завжди холодному обличчі, і це злякало його більше, ніж вчорашні прояви гніву.