39  


Розділ 5

РОХАНЦІ ТРИМАЮТЬ СЛОВО


Лежачи на траві, загорнутий у ковдру, Меррі нічого не бачив, але чув у задушливому повітрі над собою тихий шепіт дерев. Уві сні Меррі почув гуркіт барабанів. Він прокинувся, підвів голову: барабани і наяву слабко дудніли в передгір’ях — то далі, то ближче.

«Чи вартові чують це?» — подумав Меррі. Пахло конями, чутно було, як вони переступають копитами і риють м’яку хвойну підстилку. Табір розташувався в сосновому лісі біля підніжжя гори Ейленах; її хребет здіймався над лісом Друадан, що тягся уздовж тракту до східного Аноріену.

Меррі дуже втомився, але заснути ніяк не міг. Чотири дні він трясся на коні; морок густішав і гнітив його дедалі сильніше. Гобіт уже шкодував, що напросився в похід, коли все, в тому числі і бажання ярла, схиляло його залишитися в Едорасі. Чи відомо Теодену, що гобіт не послухався його поради? Сердиться він чи нічого не знає? В ескадроні Ельфхольма дотримувалися мовчазної домовленості: гобіта не бачили, не чули, не помічали, мов торбу, приторочену до сідла Арнхельма. Втішати Меррі було нікому. Юний воїн виявився неговірким; гобіт почував себе маленьким, самотнім і нікому не потрібним. А в повітрі збиралася тривога, і в лісах таїлися усілякі лиха…

До прикордоння залишався лише один нічний перехід. Вперед вислали розвідників. Одні не повернулися, інші не досягай стіни Раммас–Ехору, що огороджує приміські слободи Мінас–Тіріту: за три милі на захід від Амон–Діну стоїть велика ворожа армія, посилені роз’їзди прочісують дорогу небезпечно близько від табору роханців. А по околишніх горах і долинах нишпорять орки. Ярл і Еомер допізна тримали раду…

Меррі нудьгував. Ні з ким було відвести душу, а бідолаха Пін замкнений у великому кам’яному місті, такий же самотній і розгублений. Ех, якби став він, Меррі, вищий на зріст, скочив би на баского коня, заграв у ріг і помчав виручати друга… Меррі виліз з–під попони і сів. Звук барабанів помітно наблизився. Серед дерев почулися приглушені голоси і заблимав напівприкритий чимось ліхтар. Сусіди Меррі стали навпомацки підійматися в темряві. Хтось високий спіткнувся об ноги гобіта і вилаявся, поминаючи корені сосон, через які ненароком і шию зламаєш. Меррі впізнав Ельфхольма.

— Я не корінь і не мішок, — сказав Меррі, — просто нещасний гобіт, весь у. синцях. Маю право замість від^ шкодування збитку зажадати свіжих новин! Що відбувається?

— У цій чортовій сутіні нічого добре не довідаєшся, — відгукнувся Ельфхольм. — Наказано бути напоготові.

— Що, ворог уже близько? — перелякався Меррі. — Що це там бубонить? Я думав, мені здалося — крім мене ніхто начебто і не чує!

— Ворог на тракті, а не в лісі, — заспокоїв його Ельфхольм. — Це барабани лісовиків, вони так передають новини. Колись це плем’я було численним, а тепер дуже порідшало. Друадан — їхній давній притулок. Вони користуються отруєними стрілами, а мисливці вони, як кажуть, незрівнянні. Дякувати долі, вони не воюють ні проти Гондору, ні проти нас, найлютіші їхні вороги — орки. Навала пітьми стривожила лісовиків, вони бояться повторення Чорних Років. Тому вони і запропонували нам свої послуги. Саме зараз їхній вождь прийшов до ярла. Онде, бачиш, йдуть з ліхтарями? Ось тобі всі новини, більше сам нічого не знаю. Збирайся поки що, пане мій гобіт. Та й я теж справою займуся.

Ельфхольм розтанув у темряві. Згадка про отруєні стріли і диких лісовиків не дуже підбадьорила Меррі. Він і без того місця собі не знаходив, а тепер взагалі стало нестерпно сидіти без діла і чекати. Чекати… Меррі не стерпів, піднявся і тихенько рушив слідом за вогником ліхтаря.

Вогник вивів Меррі стежкою до галявини, де стояв похідний намет ярла. З гілки старої крислатої липи звисав світильник, накритий плащем, у колі тьмяного світла сиділи Теоден і Еомер, а перед ними, навпочіпки, — дивна людина, кремезна, волохата, начебто замшіла, із шорсткою бородою аж по самі очі; ноги короткі, руки жилаві, замість звичайного одягу — спідниця з трави. Меррі пригадалися Оковиті з Дунхаррану — чи не його предків зображували різьбярі минувшини?

Меррі намагався підібратися ближче. Розмова тільки починалася — лісовик відповідав Теодену. Говорив він з гортанним придихом, але загальною мовою, тільки зрідка вставляючи якісь свої, незрозумілі слова:

— Ні, батьку вершників, ми не воюємо. Ми полюємо. Ми стріляємо тільки в горгунів… в орків. Ми ненавидимо орків. Ви теж ненавидите орків. Ми готові допомогти. Діти лісу мають зіркі очі, чуткі вуха, вони знають всі стежки. Діти лісу вже жили тут, до того, як припливли великі кораблі.

  39  
×
×