Повернення Короля

— Потьмянів би і пострашнішав, — додав Меррі. — Не тужи, Леголасе! Завжди знайдуться на землі різні істоти, великі і малі, навіть премудрі гноми, яким ти дуже будеш потрібен. Так я думаю і на це сподіваюся. Хоча часом мені здається, що найгірше ще попереду. Як же хочеться, щоб усе скоріше скінчилося — і скінчилося добре!

— Не каркай! — втрутився Пін. — Сонце світить, ми усі вільні і живі, і ми разом, принаймні, ще на кілька днів. Давайте краще розповімо один одному про наші пригоди. Давай, Гімлі! Ви тут уже натякали на ваші з Блукачем діяння. Тепер ми жадаємо подробиць!

— Знаєш, коли світить таке сонечко, якось не хочеться ворушити похмурі спогади, — відповів Гімлі. — Якби я знав заздалегідь, що на мене чекає, найсвятіша дружба не змусила б мене ступити на Стежину Мерців!

— О, — стрепенувся Пін, — Арагорн теж згадував цю саму стежку. Можеш ти пояснити, що це таке?

— Хіба що тільки заради тебе. Зі мною там відбувся ганебний випадок. Я, Гімлі, син Глоїна, вважав себе стійкішим за людей, а під землею — навіть за ельфів. І я ганебно осоромився! Якби не підтримка Арагорна, не дійшов би до кінця…

— Воля Арагорна і твоя любов до нього, — зауважив Леголас. — Хто б не познайомився з ним, неодмінно полюбить, кожен по–своєму, навіть та холодна красуня з Рохану. Ми залишили Дунхарран на світанку того дня, коли ти прибув туди, Меррі, і страх так здолав людей, що ніхто не вийшов провести нас, крім цієї відважної дівчини, — а зараз вона лежить тут, важко поранена. Розставання було тяжким, боляче було навіть дивитися…

— Ну, а мене поглинали власні переживання, — зізнався Гімлі. — Ні, ні, про цю частину походу я говорити не бажаю!

Пін і Меррі не відставали, і зрештою Леголас сказав:

— Добре, спробую я вгамувати вашу цікавість. До речі, примари мене нітрохи не злякали — вони були такі жалюгідні!

Він коротко розповів гобітам про перехід по Стежині Мерців, про зустріч під каменем Ерех, про стрімкий похід на дев’яносто три ліги до Пеларгіру над Андуїном.

— Чотири дні і чотири ночі ми їхали без відпочинку, а на п’ятий день, уже в Привражжі, в тіні Мордору, мені стало веселіше: примарне військо явно зміцніло і виглядало тепер цілком грізно. Були там і верхівці, і піхота, рухалися вони швидко, безшумно; очі їхні палали. Біля Ламедону вони обігнали нас і пішли б уперед, але Арагорн утримав їх. «Навіть примари підкоряються йому, — подумав я.

— Значить, вони нам ще знадобляться. Минув ще один день, напівтемний, і наступний, коли сонце зовсім не зійшло, а ми все мчали; переправилися через Сіріл та Рінгло і на третій день дісталися до Лингіру в гирлі Гілрайни. Там ламедонці обороняли броди від умбарських корсарів і харадримів, що припливли знизу по Ріці. Побачивши нас, і свої, і вороги почали розбігатися, нажахані: вони вважали Арагорна за «короля примар». Тільки Ангбор, правитель Ламедону, насмілився зустріти подібних гостей. Арагорн велів йому зібрати воїнів, пропустити примарне військо і пливти за ним, якщо вистачить духу. «Ви будете дуже потрібні спадкоємцю Ісілдура в Пеларгірі», — сказав Арагорн.

Ми перейшли Гілрайну, переслідуючи наляканих союзників Мордору, і на тім березі хотіли трохи відпочити. Але незабаром Арагорн став квапити нас: «Мінас–Тіріт в облозі! Ми можемо спізнитися!» Не чекаючи ранку, ми помчали щодуху по рівнинах Лебенніну…

Леголас зітхнув і, подивившись на південь, тихо проспівав:

• — Срібляться ріки, Целос та Еруї,
• у зелених лугах Лебенніну.
• Вітер з Моря
• буйнії трави хилить додолу.
• В золотії дзвіночки, меллос та альтирін,
• у зелених лугах Лебенніну
• вітер з Моря
• тихесенько дзвонить.

У піснях луги Лебенніну названі зеленими, але у пітьмі вони здавалися сірими. По широкій дузі, зминаючи траву і квіти, ми гнали супротивника до ранку і наступного дня, а надвечір вийшли до Великої Ріки. Я серцем зрозумів, що Море зовсім близько; води Андуїну розлилися широко, незліченні зграї птахів гніздилися по берегових укосах. І там, собі на лихо, я почув чайок. Адже прекрасна володарка Лоріену попереджала мене! Лемент чайок звучить у моїй душі…

— А я на птахів уваги не звертав, — підхопив Гімлі. — Там саме зав’язалася пристойна сутичка. Біля гавані Пеларгіру стояв флот Умбара: п’ятдесят великих кораблів і безліч всіляких суденець. Вороги, тікаючи, встигли підняти в Пеларгірі переполох. Деякі судна відпливли, намагаючись піти вниз по річці або сховатися на тому березі, багато малих суден підпалили, щоб нам не дісталися. Але харад–рими, притиснуті до гаваней, вирішили битися — і билися люто. Вони нападали, сміючись — їх було набагато більше. І тоді Арагорн, підвівшись на стременах, громовим голосом закричав: «До мене! До мене, в ім’я Чорного Каменя!» І отут примарна рать кинулася вперед, подібна до гірської лавини. Я чув глухі заклики труб, шелест голосів, немов відгомін забутих битв. Синювато виблискували мечі; я так і не з’ясував, чи не затупилися вони протягом століть: головною зброєю примар виявився жах. Спершу вони захопили судна біля причалів, потім переметнулися на ті, що стояли на якорі посередині річки; матроси, очманівши від жаху, стрибали за борт, залишалися тільки веслярі–невільники, прикуті до весел. Без найменших перешкод, розбиваючи дощенту переляканих бандитів, ми досягли берега. Арагорн послав на кожну галеру по одному з дуна–данів, вони звільнили веслярів і заспокоїли їх. Ще до кінця цього похмурого дня нам стало ні з ким битися. Хто не потонув, той загинув у сутичці — усі бігли на південь, сподіваючись пішки дістатися додому. Дивним, незрозумілим здалося мені, яким чином примари, породження тьми, що сіють жах, допомогли зруйнувати плани Мордору! Ми перемогли супротивника його ж зброєю…