Повернення Короля

Наступного дня, третього від початку походу, рушили по тракту на північ. Від Роздоріжжя до Мораннону було близько ста ліг, і ніхто не міг передбачити, що їх очікує на цьому шляху. Йшли обережно, однак не криючись, по дорозі вперед висилали кінну розвідку, по узбіччях — пішу; вони старанно оглядали лісову хащу, яри і лощини, над якими нависав сумовитий довгий хребет Ефель–Дуат. Погода стояла гарна, вітер усе ще дув із заходу, але ніщо не могло розвіяти морок і туман над Похмурими горами; іноді над ними здіймалися чорні дими і довго висіли в небі.

За порадою Гандальфа сурмачі час від часу повторювали оголошення: «Володар Гондору повернувся! Беззаконні загарбники, йдіть геть!»

— Треба говорити точніше, — запропонував Імраель. — Не «володар Гондору», а прямо — «король Елессар». Нехай він поки що і не коронований, на Ворога це ім’я справить більше враження!

З цього дня вони тричі на день оповіщали ліси Ітіліену про повернення короля Елессара. На виклик ніхто не відгукувався, вони просувались, здавалося, без перешкод, однак тривога з кожною пройденою милею сильніше гнітила всіх, від воєначальників до останнього солдата. Під кінець другого дня шляху від Роздоріжжя вперше з’явився ворог: велика банда орків і східних варварів спробувала напасти на передову охорону; це сталося на тому самому місці, де Фарамир нападав на харадримів — дорога тут урізалася в гори вузьким коридором. Але розвідники, досвідчені вояки з Еннет–Аннун, вчасно помітили засідку, і вона перетворилася на пастку для орків: кіннота обігнула їх по широкій дузі і поклала більшість на місці; недобиті розбіглися. Але командири не особливо зраділи з цього успіху.

— Це було навмисно зроблено, — сказав Арагорн, — щоб вселити в нас хибну впевненість у слабкості супротивника, а не для того, щоб зупинити нас…

Увечері після бою з’явилися назгули і почали стежити за просуванням війська; вони літали високо, і тільки Леголас зміг розгледіти їх, але люди помітили, що тіні почали густішати, а сонце немов пригасло. Хоча примари Персня не знижувалися і не витрачали своїх жахливих криків, від страху, посіяного ними, позбавитись було дуже важко.

Так тягся час і тягся цей приречений похід. На четвертий день від Роздоріжжя, тобто на шостий від початку походу, вони перетнули кордон живих лісів і ступили на спустошені землі, початок перевалу Кіріт–Горгор; звідси драговини і пустища тяглися до самих підніж Надрічного узгір’я. У цьому царстві зневіри людям слабкішим почала зраджувати відвага. Молоді хлопці із Західної марки Рохану і хлібороби Лоссарнаха звикли з дитинства вважати Мордор скоріше символом зла, нічим не зв’язаним з їх повсякденним життям. І раптом страшний сон виявився моторошною дійсністю; нещасні не могли зрозуміти ані сенсу походу, ані потреби власної участі в ньому. Арагорн не гнівався на них.

— Повертайтеся, — сказав він їм. — Але якщо хочете уникнути остаточної ганьби, я даю вам завдання. Йдіть на південний захід, до Кайр–Андросу, і утримуйте його, щоб прикрити землі Гондору та Рохану.

Дехто, засоромившись, в останній момент переміг страх і залишився. Інші вирушили виконувати доручення, зрозуміле і не занадто важке як на їхні сили. Тепер у загоні, що збирався штурмувати Чорну Браму Мордору, залишилося тільки шість тисяч.

Рухалися повільно, очікуючи з хвилини на хвилину якої–небудь відповіді на виклик; трималися щільною колоною: висилати розвідку тепер не мало сенсу. Ввечері п’ятого дня від Роздоріжжя востаннє стали табором, розпалили багаття з хмизу і сухих трав, але навіть такого палива годі було зібрати на спустошеній землі. Ніч минула без сну, люди, прислухаючись до скигління вовків, відчували присутність якихось істот, що зачаїлися поблизу. Вітер ущух, повітря завмерло. Нічого не було видно, хоча небо посвітліло і місяць уже підріс — дим і випари піднімалися від землі. Ближче до ранку повіяв північний вітер, несучи з собою різкий холод. Нічні спостерігачі сховалися, околиці, здавалося, вимерли. На півночі, серед чорних смердючих воронок з’явилися величезні насипи шлаку, щебеню, спопелілої землі — сліди кротової роботи невільників Мордору; на півдні, вже зовсім близько, між двома високими хижими вежами сутенів провал Кіріт–Горгору, Навіженої Ущелини. Тут військо Мінас–Тіріта зійшло зі старого тракту, що звертав на схід, і, оминувши жужільні відвали, попростувало до Мораннону з північного заходу, повторюючи шлях Фродо.