Повернення Короля

Йому раптом почулася слабка відповідь. Але марно він напружував слух: він вловив тільки кроки, кроки, що наближалися. Хтось відчинив двері до верхнього коридора — застогнали завіси. Сем насторожився. Двері глухо стукнули, і орк хрипко рикнув:

— Гей ти, клятий пацюк у клітці! Годі пищати, бо прийду і навчу тебе розуму. Втямив?

Йому ніхто не відповів.

— Не бажаєш говорити? Гаразд! — буркнув Снаг. — Зараз подивлюсь, що ти там поробляєш!

Знову скрипнули завіси. Сем підвівся і побачив темну фігуру орка з драбиною на плечі. Сем зрозумів: до камери під шпилем можна потрапити лише через люк у стелі коридора. Снаг приставив драбину, зіп’явся по ній нагору, брязнув засувом і знову заговорив:

— Лежи спокійно, або я тебе заспокою! Тобі не довго вже чекати на розвагу! Якщо не бажаєш, щоб вона почалася передчасно, не чіпай дверей! А щоб ти краще засвоїв, ось тобі завдаток!

Свиснув батіг. Сем здригнувся, підскочив і по–котячому м’яко зліз на драбину. Просунувши голову в люк, він побачив велику круглу камеру. З її стелі звисав червоний ліхтар, на підлозі під вікном лежав в’язень, над ним розкарячився Снаг з батогом. Але вдарити вдруге йому не довелося.

Сем з несамовитим криком кинувся на орка. Той швидко обернувся, але ще швидше Сем щосили опустив меч на лапу, що тримала батіг. Виючи від болю і жаху, орк пішов на Сема, нагнувши голову, мов бугай. Другий удар Сема влучив у повітря, він втратив рівновагу і впав горілиць, вчепившись в орка, але той вирвався. Сем не встиг підвестись на ноги, як навколо загуркотіло: утікаючи в сліпій панщі, Снаг перечепився за перекладину драбини, яка стирчала з люка, і провалився в отвір. Сем не цікавився, що з ним сталося. Він підбіг до в’язня, що лежав на підлозі. Це був Фродо.

Він лежав, зовсім роздягнений, на купі брудного шмаття, затуляючи рукою лице; на його боці набрякав свіжий рубець.

— Фродо, любий! — плачучи, загукав Сем. — Це я, Сем, прийшов за вами!

Він підхопив Фродо, притиснув до грудей. Фродо розплющив очі.

— Я сплю? — прошепотів він. — Але минулі сни були жахливіші…

— Ні, пане, ви не спите! Я й справді тут, я прийшов і розмовляю з вами!

— Ох, не вірю! — сказав Фродо, схопивши Сема за руки. — Ось лише орк з батогом, і раптом — Сем! Отож, пісня теж була? Я спробував відповісти… Це ти співав?

— Я, панеу звісно, я. Не міг вас знайти і заспівав з жалю…

— І все ж таки ти знайшов мене, Семе, дорогий мій, — сказав Фродо, обіймаючи Сема, і завмер, замружившись, як дитина.

Сем охоче блаженствував би в його обіймах до кінця днів своїх, але він пам’ятав: зроблено тільки півсправи. Ще потрібно вийти з фортеці…

— Прокидайтесь, пане, пора вставати, — сказав він, пригадавши той благодушний тон, яким він будив хазаїна, відхиляючи фіранки на вікнах літнім ранком у Торбі–на–Кручі.

Фродо випрямився, зітхнувши:

— Де ж ми зараз? І як я сюди потрапив?

— Доки ми звідси не виберемось, пояснювати ніколи. Ми на даху вежі, яку бачили знизу, від печери. А коли це було — й не скажу. Приблизно добу тому.

— Та й тільки? Я гадав, два–три тижні! Добре, при нагоді розповіси все докладно. Мене стукнули по голові, так? Я неначе провалився в багно, а коли очуняв… Орки обступили мене, влили в горло якусь пекучу мерзоту, в голові посвітлішало, але все боліло і сили зовсім ніякої. Вони мене обдерли, як липку, та посварились, здається, коли почали ділити речі. Я лежав тут, і мені було дуже страшно. А потім стало так тихо — страшніше, ніж під час бійки…

— Так, вони зчинили бійку, — кивнув Сем. — їх тут було сотні дві, щиро кажучи, забагато на одного Сема Гем–джи. Але вони мені допомогли: самі понищили одне одного… Ну, історія занадто довга, усього не перекажеш. Що далі робитмемо? Адже не можна ж вам гольцем мандрувати!

— Вони все позабирали, — розвів руками Фродо. — Все, що в мене було. Ти розумієш, Семе? ВСЕ!

Він обхопив голову руками і впав на підлогу, неначе притиснутий важкою поразкою.

— Ми програли, Семе. Ну, вийдемо ми звідси — куди бігти? І вдома ніщо не врятує… Виживуть тільки ельфи. Вони попливуть за Море, але, може, Чорна Тінь доповзе і туди!

— Ні, пане, вони у вас не все забрали, — сказав Сем. — Перстень у мене. Я його зняв і сховав. Ох, і тисне він! — Сем показав ланцюжок з–під коміра куртки. — Отож, забирайте його скоріше!

Однак, кажучи по правді, йому, як не дивно, не дуже кортіло якнайшвидше позбавитися цього тягаря…