Повернення Короля

— Та що вже там! Ви, пане, не хвилюйтеся, це головне. Я б вас і на руках поніс, якщо потрібно. Робіть, як вам краще…

Фродо звільнився від плаща і кольчуги, відкинув їх подалі. Його злегка проймала дрож.

— Мені б замість нього що–небудь тепле! Чи то похолодало, чи то мене лихоманить…

— А ось візьміть, — запропонував Сем і витяг ельфійський плащ з торби. — Підпережіть орчине ганчір’я, а зверху це. До такого вбрання не дуже пасує, але зігріє напевно і від небезпеки убереже, мабуть, краще за обладунок. Адже його ткала Володарка Лоріену…

Фродо розправив плащ, застебнув під підборіддям.

— І легше, і краще! — вигукнув він. — Тепер можна йти. Якби ще не ця пітьма. Вона мені всю душу проїла. Там, у полоні, я спробував пригадати наш Берендуїн, Лісову Межу, Гобітон — і не міг…

— Ох, пане, і про це краще не будемо, — попросив Сем. — От якби Галадріель могла нас бачити і чути, я б сказав: «Пані, нам нічого не потрібно, нічого не просимо, тільки світла і води, чистої води і звичайного денного світла, дорогоціннішого над усі скарби світу, якщо можна так висловитися!» На жаль, Лоріен далеко…

Сем похитав головою і махнув рукою у бік Горілих Гір.

Вони відійшли на зовсім малу відстань, і Фродо зупинився знову:

— Над нами Чорний Вершник. Я його чую. Давай перечекаємо.

Вони сховалися за камінь і мовчки сиділи, дивлячись на захід, поки Фродо не зітхнув з полегшенням:

— Пролетів! Ходімо.

Вони підвелися — і застигли, приголомшені. Ліворуч, на півдні, небосхил посвітлішав, піки і хребти гір чітко вималювалися на ньому. На сході теж з’явився просвіт і повільно розширювався на північ. У піднебессі йшла справжня битва. Хмари Мордору відступали, вітер куйовдив їх, вітер із Країни Живих зминав завісу випарів і відштовхував у глиб чорних долин. Крізь розідрану ковдру хмар уже сльозилося слабке, але ясне світло, як буває зимовим ранком.

— Ви бачите? Бачите? — зойкнув Сем. — Вітер перемінився! Ага, не все йде по–вражому! Пітьма розповзається! Ех, знати б, що там…

Займався ранок п’ятнадцятого березня. Сонце долало пітьму над долинами Андуїну, ярл Теоден прощався з Меррі на полях Пеленнору.

Світла смуга розтяглася на всю довжину Горілих Гір, і гобіти помітили якусь істоту, що летіла із заходу. Спершу вона виднілася лише чорною цяткою, потім стала зростати, влетіла стрілою в хмари і з довгим пронизливим вигуком промчалася високо над головами подорожан. Знайомий поклик назгула не злякав гобітів: у ньому звучали розпач і скарга. Вождь Примар Персня повертався переможений.

— Ну, я казав? — радів Сем. — Не занадилося в них! Недарма Горбаг не вірив Шаграту, що воєнні справи йдуть відмінно. От і витягам вони погану карту, пане! Невже це вас не радує?

— Не дуже, — стенув плечима Фродо. — Перемога, може, і значна, так не наша вона. Ми йдемо на схід, не на захід. І я жахливо втомився. Перстень нестерпно тисне. Перед очима золоті кола…

Сем із тривогою подивився на Фродо, погладивши його по руці:

— Пане, підбадьортеся! Ми загадали два бажання, одне уже справдилося: світло є.

Тепер іти буде веселіше… хоча і небезпечніше теж. Давайте пройдемо ще трохи і ляжемо поспати. А поки що з’їжте хлібця…

Вони розламали сухий корж і прожували його не запиваючи. Навколо було не світліше, ніж дощовим вечором, але тепер хоча б можна було оглянути околиці. Глибока долина злегка підіймалася на північ, уздовж підніжжя західних стрімчаків тягнулося сухе корито колишнього струмка. Берегом вилася протоптана доріжка. Вони давно могли б на неї вийти — вона відокремлювалася від великої дороги на Моргул відразу ж за мостом і спускалася в долину зручними східцями. Нею користалися дозорці і гінці, яких посилали до малих фортів та застав між Кіріт–Унголом і тісниною Залізної Пащі, Карах–Ангрен.

Вийшовши на стежку, гобіти надто ризикували, але тепер важливіше за все була швидкість, а Фродо боявся, що не зможе подолати хребет Моргаї по бездоріжжю. До того ж орки навряд чи стануть шукати їх на стежці, що веде на північ, — так здавалося Фродо: «шпигун» скоріше пішов би назад до перевалу. Тому Фродо і прагнув віддалитися від Кіріт–Унголу на північ, а вже звідтіля почати останній — дійсно останній — похід.

Отже, вони перетнули сухе русло і ступили на стежку. Ліворуч подорожан прикривали нависаючі скелі, і зверху їх вистежити не могли, але тропа нескінченно петляла, і перед кожним закрутом гобіти бралися за мечі і намагалися йти безшумно.