Повернення Короля

Фродо розплющив очі і судомно зітхнув. Тут, на височині, дихати було легше — смердючі випари накопичувались нижче.

— Спасибі тобі, Семе, — хрипко шепнув він. — Звідси ще далеко?

— Чи я знаю? Залежить від того, куди нам треба…

Сем глянув нагору, униз — і здивувався, як далеко вони опинилися. Ородруїн, самотній і грізний, здаля здавався вищим, ніж насправді. Гори Ефель–Дуат, либонь, були вищі — а вони ж через них перевалили! Широко розкинуті розгалужені відроги підніжжя підіймалися десь на три тисячі футів, а з них виростав удвічі нижчий конус на зразок труби над броварнею, з кратером на вершині. Рівнина Горгорот розтанула в імлі під ногами в гобітів. Подивившись угору, Сем мало не скрикнув: між буграми і вибоїнами лежала уторована стежка. Вона підіймалася з заходу до самого піка, огинаючи його, і пропадала з очей. Сем здогадався, що продовження доріжки повинно лежати десь прямо над ними. Немов навмисне підсунули, — подумав Сем. — Інакше зазнали б ми поразки біля самого порога… Але ця зручна стежка була прокладена зовсім не для гобітів. Сем і не підозрював, що вона з’єднувала Барад–Дур із Саммат–Науром, Лігвищем Вогню. Від західних воріт Чорного Замку вона йшла по залізному мосту над прірвою і далі по рівнині між двома димними проваллями до довгого похилого насипу, що зливався із східним схилом Ородруїну. Петляючи з півдня на північ, вона оперізувала могутні підніжжя і, не доходячи до вогнедишного кратера, звертала до темної діри, що дивилась прямо на схід, на оповиту тінями твердиню, де невсипно пильнувало страхітливе око Саурона. Виверження Ородруїну часто засипали й обвалювали стежку, але сюди приганяли юрми ор–ків, і все відновлювалось…

Сем почухав у потилиці. Виходить, дорога є. Як же до неї видертися? Насамперед дати спочинок втомленій спині та плечам. Він приліг поруч із Фродо. Обоє мовчали. Тим часом помалу розвиднілося. Раптом Сем, сам не розуміючи, як це сталося, відчув: треба поспішати. Немов хтось крикнув у нього над вухом: «Уперед! Швидко! За хвилину буде пізно!» Сем напружився і встав. Фродо, здається, теж почув заклик: заворушився, підвівся на коліна.

— Далі я сам, — шепнув він.

Вони поповзли по схилу, як сірі мурахи. Стежка знайшлась неподалік. Вона була вимощена рінню і засипана утоптаним попелом. Ступивши на неї, Фродо повільно, немов щось штовхало його, повернувся обличчям на схід. Вдалечині клубочилася Сауронова Тьма; свіжий вітер розкуйовдив її, і на мить перед Фродо відкрилися чорні, чорніші за ніч, грізні шпилі і залізний вінець над донжоном Барад–Дуру. І цієї миті Фродо встиг побачити, як з величезного вікна, що майоріло неймовірно високо над землею, майнула спрямована на північ люта блискавка, вогняний погляд безжалісного Ока. Потім тінь зімкнулася знову, і видиво розтануло. Око дивилося на північ, де стояли при брамі Мордору вожді Заходу, туди ж були спрямовані усі думи Саурона, що готував нищівний удар. І все одно Фродо повалився на землю і, здригаючись всім тілом, смикнув за ланцюжок, що висів на шиї.

Сем схилився до нього і почув ледве чутний шепіт:

— Допоможи! Допоможи! Втримай мою руку… Я більше не можу…

Сем схопив його руки, склав долоню до долоні, поцілував і обережно притиснув.

Раптом промайнула думка: «Вистежили нас! Все пропало!»

І знову Сем звалив непритомного хазяїна на спину, але тепер ноги Фродо бовталися, бо руками Сем притискав до своїх грудей його долоні. Уперто нахиливши голову, він пішов по стежці нагору. Це виявилося не так просто. На щастя, останнє виверження викинуло струмені лави тільки на західному і південному схилах, і стежка збереглася. Але її раз у раз перетинали завали і вибоїни, до того ж вона увесь час круто завертала. На одному із закрутів стирчав величезний, погризений зубом часу валун, залишок давнього виверження. Обминаючи його зі своєю ношею, Сем пригнувся майже до землі і все ж таки помітив краєчком ока, як з валуна покотився начебто чорний загострений камінь; Сем подумав, чи не сам він його зачепив, аж раптом сильний удар звалив його з ніг. Сем упав долілиць, обдерши руки, і відпустив Фродо. І почулося знайоме ненависне сичання:

— Злий гобіт! Бридкий! Обдурив насс! Обдурив Смеагорла, гор–р–лум! Туди не можна йти. Не можна нищити наш ссскарб! Віддай його Смеагорлу, віддай, віддай, віддай!

Сем різко підхопився, вихопив меч, але не вдарив. Горлум і Фродо, зліпившись в один клубок, качалися по землі. Горлум дряпав Фродо, силкуючись підчепити Перстень. Ніщо інше не могло б краще розворушити заціпенілу волю Фродо. Він захищався з люттю, здивувавши не тільки Сема, але й Горлума. І все ж таки сутичка могла скінчитися погано, якби незвідані стежки, блукання на самоті, без їжі й води, у муках жадібності та страху, не виснажили злощасного Горлума. Тепер це була схудла, жалюгідна істота, жовта в’яла шкіра та кістки. Очі дико горіли, але злість і хитрість не замінять колишньої чіпкості рук. Фродо струснув його і встав, тремтячи всім тілом.