Повернення Короля

Цілитель уважно подивився на дівчину. Вона стояла перед ним, бліда, тендітна, очі її блищали, а дивилася вона поверх голови старого у вікно, що виходило на схід. Цілитель зітхнув і похитав головою.

— Хіба для мене не знайдеться справи? — згодом запитала Еовіна. — Хто править містом?

— Достеменно не знаю, якось не цікавився. У роханців свій головний, у нас, здається, Гурін. Але законним Намісником вважають Фарамира.

— Де я можу його знайти?

— Тут у нас, пані. Він страждає від тяжких ран, але помалу одужує. Тільки я не знаю…

— Проведіть мене до нього, а там подивимося, — твердо сказала Еовіна.

Фарамир походжав на самоті по саду; сонце пригрівало, свіжими силами наливалося його тіло, але на серці було важко, і він не відводив очей зі сходу. В саду і застали його Опікун з Еовіною. Почувши, що його кличуть, Фарамир обернувся і побачив Красу Рохану: бліду, з рукою на перев’язі, з сумом і тривогою в очах.

— Володарю, — сказав Опікун, — перед тобою сестра ярла Рохану, Еовіна. Вона боролася пліч–о–пліч із загиблим ярлом і нині знаходиться тут на лікуванні. Однак їй важко зносити довге неробство і вона хоче звернутися до тебе як до Намісника.

— Прошу зрозуміти мене вірно, — сказала Еовіна. — Я не скаржуся на брак турботи і догляду. Ніде не було б краще тому, хто жадає спокою. Але я не терплю безглуздого сидіння в чотирьох стінах. Я шукала смерті в бою, та вона обійшла мене, а війна йде далі…

Фарамир зробив Старшому Опікуну знак вийти і запитав:

— Чого хочеш ти від мене? Адже я теж у полоні в лікарів!

Він дивився на неї, і чуйне серце його вразили краса і сум дівчини. Еовіна зростала серед воїнів і розуміла, що Фарамиру не знайшлося б рівних мужністю серед роханців, але в його серйозному погляді вона вловила м’якість.

— Чого ти чекаєш від мене? — повторив Фарамир. — Усе, що в моїх силах, я зроблю.

— Накажи Опікуну відпустити мене, — сказала вона; і хоча слова звучали гордо, Еовіна вперше в житті відчула невпевненість: цьому чоловіку, такому серйозному і ласкавому, її бажання могло здатися примхою вередливої дитини, що не має досить витримки, щоб довести нудну, хоча й потрібну справу до кінця.

— Я сам поки що підкоряюсь цілителям, — сказав Фарамир, — і справами правління ще не займався. Але навіть якби я правив давно, не став би опиратися порадам цілителів у питанні, яке вони знають краще за мене, без крайньої потреби.

— Я не прагну видужати, — заперечила Еовіна. — Мені треба піти на війну, як мій брат Еомер, і загинути, як брат моєї матері Теоден, здобувши і славу, і заспокоєння.

— Вже пізно, — сказав Фарамир. — Ополчення тепер не наздогнати і здоровому. А смерть у бою може знайти нас і тут, шукаємо ми її чи ні. Якщо ти цілком відновиш сили, вони тобі знадобляться. Ми обоє мусимо терпляче чекати…

Вона не відповіла, але йому здалося, що погляд її пом’якшав, немов міцна крига піддалася першому подиху весни. Сльоза блиснула на її віях і сповзла по щоці, переливаючись, мов крапля роси. Горда голова трохи схилилася. Еовіна вимовила спокійно, скоріше до себе, ніж до Фарамира:

— Лікарі мають намір протримати мене в ліжку ще тиждень. А з мого вікна сходу не видно.

Голос її пролунав по–дівочому смутно. Фарамир усміхнувся, хоча серце його стисла жалість:

— Ну, це легко виправити. Я можу попрохати Опікуна. Якщо ти погодишся залишитись тут, ніхто не заборонить тобі гуляти в саду і дивитися на схід, де жевріють зараз усі твої надії. Я теж часто приходжу сюди… Ти розрадиш мою тугу, якщо не відмовишся терпіти мою присутність і розмовляти зі мною.

Вона підвела голову і глянула йому прямо в обличчя; легкий рум’янець вкрив її щоки.

— Як же я можу розрадити тебе? Розмовляти з живими мене не тягне…

— Чи дозволиш висловитися відверто?

— Так, — сказала Еовіна.

— Тоді слухай. Прекрасні квіти наших гірських долин, прекрасніші за квіти наші дівчата. Але жодна квітка, жодна дівчина, що я їх бачив досі, не зрівняються з тобою, Красо Рохану. Ти й сумуючи чарівна. Хтозна, може, нам залишилося жити кілька днів, і Тьма навіки затягне наше небо; я сподіваюся не зламатися в лиху годину, але якщо я встигну надивитися на тебе, поки сонце світить… мені буде легше. Нас зачепило одне й те саме чорне крило і до життя повернула одна рука!

— На жаль, Тінь не відпускає мене. Не чекай розради: я звикла до меча і щита, рука моя тверда. Але я вдячна тобі, що зможу тепер залишати осоружні палати. З дозволу Намісника я гулятиму в саду!